Відповідь:
В дитинстві мріяла бути бібліотекарем З першого разу не вдалося вступити до вищого навчального закладу, тому працювала на фабриці, в радгоспі, друкаркою у видавництві, журналістом. Перекладає з білоруської, данської, німецької, норвезької та шведської мов. Росла у вчительському середовищі, окрім мами, вчителювали тітки, дядьки, двоюрідні брати, сестри. Такий собі освітній філіал: філологи, історики, математики,
Написала
6 поетичних книжок: «День народження грому» (1984), «Гостини» (1986), «Цвіт королевий» (1988), «Ковток тиші» (1999), «Слон мандрує до мами» (2001); віршів та оповідань «Чарівний вузлик» (2000); збірок ліричних новел «Катруся з роду Чимчиків» (1992), «Будинок старий, як світ» (1999); народознавчої книжки для дітей: «Забавлянки мами Мар’янки» (1992, у співавт.), «Ну й гарно все придумав Бог» (2003); шкільних читанок: «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» (1992), «Зелена неділя» (1993); посібника з етики для початкової школи «Андрійкова книжка» (для 1, 2 кл. – 1992, для 3 кл. – 1993, для 4 кл. – 1996; у співавт.), тритомної читанки-хрестоматії для дошкільнят «Український садочок» (спільно з Д. Чередниченком), хрестоматії школяра «Про маму» (2001); антології поезії української діаспори «Листок з вирію» (спільно з Д. Чередниченком – 2001, 2002), хрестоматії світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» у трьох т. (2007).
Пояснення:
На схемі намальована їх родина. Нижче написані персонажі та основне про них.
Павлусь – головний герой, 15-річний Павло. Він молодший син Степана та Палажки;
Ганна – 13-річна донька Степана та Палажки.
дід Андрій – 70-річний голова родини Судаків, загинув під час нападу татар.
Степан – син діда Андрія;
Палажка – дружина Степана, матір Павлуся та Ганнусі. Вона загинула, захищаючи дітей від татар.
Петро – старший син Степана та Палажки. Був козаком.
Андрій Недоля – козацький сотник,
козак Семен Непорадний,
Мустафа – син Дівлет-гірея, очолював напад татар на українське село.,
Девлет-гірей
P.S. взято з сайту dovidka
Свого героя, його оточення, природу Стефаник малює лаконічно, добираючи найпотрібніші деталі. Змальовуючи образ Максима на початку новели «Сини», письменник подає його портрет, але, крім портретної характеристики, розкривається настрій: «Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп'ялася і впала аж на плечі.
Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився...» Герой постає перед читачем як живий — з сивим волоссям, змученим обличчям, з нервовими рухами. Портрет, поданий письменником у розвитку, дозволяє уявити не тільки зовнішність героя, а і його внутрішній стан.
Портретна характеристика доповнюється ще кількома деталями в кінці новели, коли читач вже пройнявся душевними муками самотнього батька: «До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю».
Неперевершений психолог, Стефаник геніально змалював горе селянина.
Особливість композиції полягає в тому, що твір являє собою майже суцільний монолог старого Максима, який виплескує свій біль, жаль і розпач всьому світові. Після короткої експозиції, у якій відбувається знайомство з героєм, старий Максим галасує під час оранки на полі через загибель синів. Але вражаючими є не його думки вголос, а стан напруги, тривоги, збентеження, злості й зворушливості.
Внутрішній монолог веде читача від осиротілої хати, куди герой не поспішає повертатися з поля, до спогадів про дружину і синів. Потім перебивається побічними міркуваннями і реакціями на зовнішні подразники (поранені ноги, спів жайворонка). Переплетення цих думок, їх швидка зміна роблять картину вражаючою і художньо переконливою.
Кожна дрібничка навіває спогади про повнокровне життя, яке ніколи вже не повернеться до Максимової оселі, і переростає у зойк, — тоді Максим звертається до Бога: «Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів...
— Най тобі оце баня так потріскає, як моє серце...»
Максим свідомо посилає синів захищати рідну землю, бо це — найвище призначення людини, її священний обов'язок, виконати який належить з честю. Максим говорить до синів: «Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла».
Для чого ж жити старому батькові, який втратив синів? Сини загинули. Дружина померла. Навіщо йому, «обдертому та обгризеному» долею, жайворонків спів? «Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганев за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопілці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли разом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчінило весну на землі, як у великім кориті...»
Без синів і сонце померкло, але у Максима є ще внутрішня сила, щоб витримати трагедію. Ця сила у ньому, бо йому призначено Богом трудитися коло землі, і так має бути завжди. Ця думка зміцнює його оптимізм: «Ану, звіздочолий, поки сам бог назначив, берімся, брє, до цеї землі». Земля в новелі олюднена, і Максим звертається до неї, як до живої істоти. Праця на землі дає Максимові відчуття безсмертя і влади над життям.
«А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м'якість, ту м'якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м'якість, і за те він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: "Колисочку я вам постелив м'ягеньку, ростіть до неба"».
Кульмінацією твору у новелі «Сини» є звернення до Бога. У хвилини напруги герой сумнівається у всемогутності Бога-отця, бо немає такої міри, щоб зміряти горе батька, що втратив синів. Його (горе) ні з чим не порівняєш, хіба з муками Святої Марії: «А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох».