За Костевими дивацтвами, незрозумілістю, непривабливістю, відчайдушністю криється біль, прагнення привернути до себе увагу, комусь сподобатися, довести, що він все-таки людина, а не якась істота, про яку всі одностайно кажуть: «байстрюк». Автор уважно виписує найдрібніші деталі в показі поведінки й зовнішності Костя: він схожий на «забитого боязкого собаку», що вишкіряє зуби й гавкає або гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Кость постає перед читачами як безправна, зацькована, несправедливо ображена й принижена усіма дитина.
Він може за себе постояти й я вважаю, що це дуже добре. У той же час він відчуває себе якось принижено.
Остап Мандрика
— «…Його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».
— «Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»
— «Не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди…»
— «Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув…»
— «Дивне почуття охопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».
— «Та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово».
— «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал».
— «І враз Остапові зробилось весело і легко, Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…»
— «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»
— «Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію».
— Остап про Соломію: «Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не кіс своїх задля нього, вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш».
— «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…»