М
Молодежь
К
Компьютеры-и-электроника
Д
Дом-и-сад
С
Стиль-и-уход-за-собой
П
Праздники-и-традиции
Т
Транспорт
П
Путешествия
С
Семейная-жизнь
Ф
Философия-и-религия
Б
Без категории
М
Мир-работы
Х
Хобби-и-рукоделие
И
Искусство-и-развлечения
В
Взаимоотношения
З
Здоровье
К
Кулинария-и-гостеприимство
Ф
Финансы-и-бизнес
П
Питомцы-и-животные
О
Образование
О
Образование-и-коммуникации

Які ознаки неоромантизму властиві драмі-феєрії "лісова пісня" лесі українки?

👇
Ответ:
kirillavinov
kirillavinov
25.12.2022

Ознаки неоромантизму в драмі-феєрії Лесі Українки " Лісова пісня":

-звернення до фольклору, міфології, екзотичних тем.

- детальне відтворення внутрішнього світу героїв;

- гармонія ідеалу з життєвою правдою;

- зображення вольової особистості, її боротьби;

- драмі притаманна гострота конфлікту між добром і злом, правдою і кривдою;

- ліризм, який панує протягом всього твору.

4,6(45 оценок)
Открыть все ответы
Ответ:
1castiel03
1castiel03
25.12.2022

Які цінності сьогодні панують у світі? Раніше, у часи молодості наших батьків, головними цінностями були духовні. Вони прагнули краси, добра і миру. У сучасному світі  цінності змінилися. Ми більше не бачимо щастя у родинному затишку чи тихому весняному ранку – сьогодні майже для всіх щастя полягає у матеріальних статках, грошах і владі. Хоча люди, які прагнули лише до цього, були в усі часи.

І. Карпенко-Карий у своїй комедії «Сто тисяч» також порушує проблему влади над людиною грошей. Головний герой твору – Калитка – повністю підкорився цій владі, і, щоб збагатитися, навіть пішов на злочин. Герасим хотів добути сто тисяч фальшивих грошей. Коли ж виявилося, що замість грошей у мішку папірці, Калитка ледь не покінчив з собою.

Через гроші люди, як і Калитка, ладні втратити родину, близьких, друзів, тверезий глузд, людську подобу, позбавити сенсу своє життя. Коли гроші починають керувати людиною, вона може навіть вбити, зрадити близьких, адже вона повністю втрачає самоконтроль і головне для неї тільки гроші.

Кажуть, що людину можна перевірити грошима і владою. Дійсно, так часто буває, коли людина із вихованої та уважної перетворюється на жадібну та егоїстичну саме через гроші.  Коли у людини з’являються гроші, вона часто стає агресивною, забуває про друзів та близьких, хвилюється тільки про те, щоб нажитися ще більше.

У п’єсі «Сто тисяч» ми бачимо образ господаря, який, прагнучи швидко і без зусиль розбагатіти, потрапив у трагікомічну ситуацію та ще й втратив досить багато грошей. Тож автор ніби попереджає нас про те, що не можна розраховувати на легку наживу – за все доводиться платити. І часто ця плата буває занадто великою. Адже крім грошей Герасим міг втратити  волю та повагу у суспільстві, міг опинитися у в’язниці без близьких та друзів. Тож гроші – це зовсім не головне, саме на це націлює нас автор у своїй п’єсі. І. Карпенко-Карий розуміє, яку владу гроші мають над людиною і хоче застерегти своїх читачів. Саме Герасим Калитка є людиною, на прикладі якої автор показує владу грошей над суспільством.

На мою думку, гроші сьогодні – це і друг, і ворог. Друг, тому що все ж таки без них неможливо сьогодні прожити. Вони – шлях до здійснення наших бажань б їх втілення. Але не слід забувати, що надмірна тяга до грошей робить людину жадібною, жорстокою та безпринципною. Тому не слід ставити собі за мету збагачення – неможливо знайти у грошах своє щастя. Адже посмішки рідних, щиру дружбу, справжнє кохання та теплу дитячу усмішку не можна купити ні за які гроші.    

4,4(47 оценок)
Ответ:
aynurwuk
aynurwuk
25.12.2022
ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
4,6(30 оценок)
Это интересно:
logo
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси Mozg
Открыть лучший ответ