Перед нами постають герої, які вірять у перемогу добра над злом, правди над кривдою, які живуть ідеями спільного порядкування, єдності й добра. Головне для них – це інтереси громади. Живуть вони в глухому селищі Тухля, і очолює громаду тухольців "люблячий батько" – Захар Беркут.
Сивий старець, "мов стародавній дуб-велетень", "поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази". Для громади він був усім: пасічником, лікарем, розумним порадником, справедливим суддею, ватажком, головою старійшин. Громада важила для нього дуже багато. Усе життя він допомагав, чим міг, тухольцям (та й не тільки їм). Ще молодим Беркут прагнув приносити користь людям, тому й вирушив на пошуки вчителя, щоб навчитися лікувати людей. Але, окрім лікарських умінь, він набув ще й розуміння того, що щастя й добробут тухольської громади залежать від розумного "ведення громадських порядків, громадської спільності та дружності". Тухольці побачили в ньому наймудрішу та найдостойнішу людину, тому зробили його ватажком громади. І відтоді Захар Беркут не знав іншого життя, як життя в ім'я інтересів громади, усе, що він робив, робив лише з погляду на добро й користь для інших. Незважаючи на свій вік, Захар не може сидіти склавши руки, адже, на його думку, "життя лише доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим".
Дев'яностолітній старець, який багато бачив і багато знає, є головою та розумом громади: за його порадами збудували дорогу, яка служила засобом зв'язку між тухольцями й мешканцями навколишніх сіл; його порадами було переможено ворога й урятовано життя не тільки тухольської громади, але й їхніх сусідів. Захар Беркут виховав у людей почуття власної гідності та волелюбність. На громадській раді він відстоює права громади від князівських і боярських зазіхань, гідно тримається перед боярином Тугаром Вовком, який заявив свої права на тухольські землі: "Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших".
Беркут – справжній патріот своєї землі. Розповідаючи тухольцям про знаки на прапорі, він закликає ніколи не здаватися й до останньої краплі крові захищати свою Батьківщину від нападу монголів: "До останньої краплі крові повинна боронити громада свої свободи, свого святого ладу!" Тому коли постало питання: або вихід монголів з тухольської долини, або смерть синові Захара – Максиму, Захар Беркут жодної хвилини не вагався, що треба робити. Серце батька ридало, а розум говорив, що смерть Максима – єдиний порятунок для тухольців.
Передсмертне слово Беркута – це своєрідний заповіт громаді: "Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас". Слова ці мають бути заповітом і для нас та передаватися наступним поколінням.
«Тарас Бульба»- найдовершеніший лірико - романтичний твір Миколи Васильовича Гоголя.
Повість «Тарас Бульба» не є відтворенням у художній формі певних конкретних подій. Письменник умисно вільно поводиться з хронологією, художньо узагальнюючи історичні події, які насправді відбувалися упродовж ХV – XVII ст..
У повісті троє головних героїв - Тарас Бульба та його два сини Остап (старший) і Андрій (молодший). Кожному з них притаманні такі риси характеру, як сміливість, відчайдушність та непохитність.
Тарас Бульба – кошовий отаман. «Бульба був упертий страшенно. Це був справді незвичайний вияв руської сили: його викресало з народних грудей кресало лиха». Свою повагу до головного героя Гоголь передає словами старого козака Касяна Бовдюга : «… А наказним отаманом, коли хочете знати, не годиться бути нікому іншому, як тільки одному Тарасові Бульбі. Нема з нас нікого рівного йому в доблесті».
Автор описує нам і старшого сина отамана Остапа. « Остапа вважали завжди одним з найкращих товаришів. Він рідко верховодив іншими в зухвалих витівках - обнести чужий садок чи город, зате він був завжди одним із перших, що підходили під прапор заповзятливого бурсака, і ніколи, ні в якому разі, не виказував своїх товаришів. Ніякі канчуки і різки не могли примусити його це зробити». Щоб охарактеризувати молодого козака, з-під пера Гоголя виходять і такі рядки: « він був прямодушний з рівними. Він був добрий у такій мірі, в якій тільки можна було бути з такою вдачею в тодішній час».
Щодо Андрія… Так, він став зрадником, але хіба ж серцю накажеш? Хіба ж він винен, що не міг і дня прожити без прекрасної полячки? Він дійсно відрізнявся від батька і брата. « Він був винахідливіший, ніж його брат; частіше бував верховодою в досить небезпечних витівках, і часом, за до винахідливого розуму свого, вмів викручуватися від кари, тоді як брат його Остап, облишивши всяке старання, скидав з себе свитку й лягав долі, зовсім не думаючи про те, щоб просити помилування».
Отже, всі ці характери різні, але, якщо їх скласти до купи, і відкинути від уваги те, що Андрій зрадив Батьківщину, вийде ідеал мужнього, сильного і вольового козака.
Пропоную охарактеризувати образи Вітьки Горобця , Федька Котигорошка, Галі Козачок у такий б:
Вітька – головний герой твору, що у свої неповні чотирнадцять років закохався у свою односельчанку Галю. «Вітька – високий, худий, з рідким білявим чубчиком – не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий». В образі цього хлопця вбачаємо такі риси, як рішучість, наполегливість та доброта. Вітька цілеспрямовано йде до своєї мети, віддано бореться за своє щастя. Окрім цього він є чудовим та вірним другом.
Федько Котигорошко – дванадцятирічний друг Вітьки. Це «маленький товстий і флегматичний» хлопець, що мав прізвисько Жучок через свою смагляволицість. Хлопець був чудовий та навіть романтичний, адже саме він запропонував Вітькові освідчитись Галі серенадою. Він ще ніколи не закохувався, але був начитаною людиною, тому чимало читав про кохання: «Федько вибирав книги на свій смак і ковтав їх десятками. Міг терпляче лежати на одному боці цілий день і ще терплячіше читати семисотсторінковий роман». Окрім цього він був гарним другом, всіляко підтримував Вітьку у різних ситуаціях і прагнув завжди бути поряд: «Тільки носа не вішай. Он дід Свирид каже, що двічі не вмирати, а раз – не минувати».
Галя – гарна та приваблива дівчина, «тоненька немов вирізьблена», «в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, й такі привабливі, і такі бездонні, що прямо диво дивне». Недарма у неї закоїхався Вітька: «Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатися у Гальку Козачок!». Галя – дівчина смілива та відважна, «в свисті Галька могла заткнути за пояс будь-якого чаплівського хлопця!». Улітку підпрацьовує листоношею. Саме у цьому образі уособлюється ідеал української дівчини.