І. Нечуй-Левицький... Чи знайдеться в Україні людина, яка не чула цього імені? Мабуть, ні! Велика творча спадщина Івана Семеновича багатопроблемна, а одне з почесніших місць посідає соціально-побутова повість "Кайдашева сім'я". У конкретних яскравих епізодах письменник довів, що в умовах капіталістичної дійсності спотворюються людські почуття і взаємини, інтереси і прагнення через бездуховність та егоїзм селянина, для якого головним стає власність. Чому виникають сварки в одній сім'ї, а потім тривають справжні баталії між сім'ями? Давайте простежимо, хто більше винен — старше покоління чи молодь. Голова родини — Омелько Кайдаш. Цей великий трудівник на все життя залишився затурканим, забобонним; Батько поступово втрачає авторитет у синів, а одна з причин — пияцтво. Але ж яке велике горе було в нього? Ніякого! Омелько Кайдаш не хоче стати прикладом для своїх синів. Батько постійно подавав їм уро¬ки егоїзму. Ось приклад. Дорога в село йшла коло Кайдашевого городу. Вона спус¬калася з крутого пагорбка, де часто перекидалися вози, ламалися осі, проте ніхто не брався полагодити дорогу. Кайдаш роздумує: "Як ті люди їздили з такої гори і не розкопали і одколи Семигори стоять". Усі чекають дива, щоб хтось прийшов і розкопав шлях. Навіть Карпо каже: "Як хтось копирсне, то й я копирсну скільки там разів". Егоїзм і бездуховність тут ідуть поруч. Боротьба за власність притупила родинні почуття. Насіння бездуховності дало здорові та міцні паростки в душі не тільки Карпа, а й Лавріна. Обидва брати працьовиті, охоче йдуть на заробітки, щоб завести своє господарство, але нехтують моральними принципами: не поважають матері, не слухають батька, принижують одне одного. їм нічого не варто образити жінку — дружину. У таких умовах не може розквітнути сімейне щастя. З Лавріна виходить такий самий егоїст, незважаючи на те, що на початку тво¬ру автор змальовує його лагідною та щедрою людиною. Він звикає до сварок, на¬слідуючи старшого брата. Грубість та егоїзм у нього стали помітними не менше, ніж у Карпа. І не дивно, що в цій родині були такі сини, бо вродитися такими було в кого. Мати — стара Кайдашиха — сварлива і деспотична жінка. "Вона довго терлася коло панів і набралась од них трохи панства", — так напише про неї І. Нечуй-Левицький. Вплив панів зробив з Марусі "осавула" у стосунках з невістками. Вона може знеславити Мотрю, перебільшуючи її провини або просто вигадуючи щось від себе. А Мелашку з самого початку незлюбила, тому що її батьки були бідни¬ми. Ворогуючи з невістками, Кайдашиха щоразу потрапляє і в смішні, і в трагіч¬ні ситуації. Сварки увійшли в її щоденне життя. Отакий приклад мати подавала своїм синам і невісткам. Ми в неї не бачимо ніякої любові до онуків; називаючи їх "злюками" та "вовченятами", горе-бабуся виносить собі вирок — бездуховність має бути покарана. Читачам не жаль Кайдашихи, вони їй не співчувають! Навколишня дійсність з її законами так чи інакше впливає на людину, формує її світогляд, світобачення, світорозуміння. Тільки сильна натура у змозі не підко¬рятися суворим законам життя. Та, на жаль, таких людей менше. А вони так по¬трібні нам сьогодні!
Пісня є український народ протягом усієї історії його існування. у часи розквіту та занепаду, під час важких випробувань війнами, бідністю, національного гніту народна пісня людям. у ній – пам'ять про визначних історичних діячів, про минуле, щирі почуття. у радісні хвилини життя – при народженні немовляти, хрещенні, весіллі, на будь-яке свято – пісня неодмінно лунала, зігріваючи душу та підіймаючи настрій. пісня в праці та в дорозі. мабуть, така співуча в нас українська душа. є давня легенда, пов’язана з пісенністю українського народу. у ній розповідається про те, що господь обдаровував усі землі світу багатствами, тож українській землі, яка постала перед ним останньою, не залишилося нічого, окрім народної пісні. мабуть, ця легенда виникла в часи великих бід, що випали на долю нашого краю. та пісня, пообіцяв господь, людям пережити всі лиха та ще й нестиме радість та світло. в українських народних піснях живе вся історія нашого буття. у них і кохання, і побутове життя, і праця, і військова слава. українські пісні надзвичайно мелодійні, щирі та прості. вони нікого не залишають байдужими. незважаючи на те, що багато з них народилися з болю, вони несуть світло та свято життя. у наших піснях немає жорстокості, агресії, навпаки – прагнення щастя, любові, добробуту, гумор, що найкраще характеризує національні риси нашого народу. без рідної пісні ,як і без рідної мови, людина не може висловити своїх почуттів. от як пише про те і. драч: а пісня - це душа. з усіх потреб потреба. лиш пісня в серці ширить межі неба. на крилах сонце сяйво їй лиша — чим глибше пісня, тим ясніш душа.
народну пісню треба берегти, бо в ній – невичерпні багатства душі цілого народу.
У родинно-побутових піснях українці співають здебільшого про щире кохання, печаль та розлуку, підлу зраду, радість або горе.
"Чи ти мене вірно любиш, чи не хочеш знати?
Третій вечір, як ти не був коло моєї хати".
"Ой, як серцю не жаль, не жаль?
Кого любив, не взяв, не взяв.
Ой, як серцю не розпука?
Кого любив, з тим розлука".
"Чи без щастя уродився,
Чи без долі охрестився".
"Горе ж мені, горе,
Нещасная доле".
У чисельних тихих колискових піснях співають про свої ніжні материнські почуття.
"Мишка буде воркотать,
А дитина буде спать.
Колисонька хить-хить,–
Хай Олеся спить, спить".
У піснях жартівливих висміюють свої та чужі вади: лінь, неробство, хвалькуватість, жадібність, дурість.
"Дід рудий, баба руда,
Батько рудий, мати руда,
Сам рудий, руду взяв,
Бо рудую сподобав".
"Та взяв собі жінку
Невеличку,
Що не вміє шити-прясти
Чоловічку".
Українські пісні - справжнє народне багатство, в них віддзеркалюється національний характер українців.