Чимало книг створено про Україну, історичних і художніх. І все-таки, читаючи роман Ліни Костенко, розумієш: так ніхто ще не сказав — проникливо, людяно, щиро.
Особливість розкриття цієї теми у романі «Маруся Чурай» полягає в тому, що увесь твір сповнений теплоти патріотизму. Образ України постає через характери героїв, їхнє ставлення до своєї історії, до інших людей. Найяскравіше виписаний образ Марусі Чурай. Історія життя цієї дівчини, пісні якої співала уся Україна, висвітлює багато важливого для розуміння характеру українського народу, його ментальності. Образ Марусі — це образ порядної людини, вихованої на кращих традиціях народної моралі. Багато хорошого узяла вона від батьків.
Гордій Чурай був людиною доброю і люблячою у сім’ї, але твердою і непокірливою з ворогом. Взаємоповага і любов батьків стали взірцем родинного щастя, високого кохання для Марусі. Вона мріяла, що колись і в неї буде таке чисте кохання. Характер дівчини є привабливим саме тому, що уособлює найкращі риси народу, дочкою якого вона була. Зі спогадів Марусі ми дізнаємося про деталі побуту і звичаїв козацтва, міщан Полтави та багатьох інших людей. Прекрасний чарівний світ поетичного свята Івана Купала згадує дівчина:
А ще згадалось — колесо вогненне
З гори в долину котиться проз мене…
Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне.
У милих спогадах дитинства вимальовуються зворушуючі картини буденного життя: осінні збори врожаю, лущіння квасолі у дворі. А на зимові свята щедрівки, яскраві картини Різдва, Водохрещення:
На Ворсклі хрест вирубують опішнями.
Заллють водою, уморозять в лід…
Зима тікає, підібравши поли.
А вже співають, корогви несуть.
Картини ці впізнає читач, і на душі тепліше, адже усе це знаходить живий відгук у пам’яті і свідомості кожного українця. Разом із Марусею читач подорожує нелегкою дорогою від Полтави до Києва через понівечені війною міста і села України за часів Богдана Хмельницького. Неспокійно скрізь. Люди втомилися від численних війн: «Усі віки ми чуєм брязкіт зброї». Споконвіку тут проливалася кров, бо надто багато було охочих до цієї землі:
Там відступало військо Остряниці.
Тут села збив копитами Кончак.
Тут скрізь — історія, що не вмирає. Вона діється такими синами України, як Байда, Наливайко, Остряниця, Чурай, Хмельницький. Саме вони — найвища цінність України. Народ-герой, народ-мученик постає з розповідей мандрівного дяка:
Хіба оті, без німбів, без імен,
На тій дорозі в Київ із Лубен,
Або оті, під лісом, із Волині,—
Хіба не більші мученики нині?!
Той дяк по-своєму розуміє святість. Для нього священним є обов’язок перед Батьківщиною:
Сисой, Мардарій — мученики віри. А Байда що, від віри одступивсь? Життя народу подає такі взірці мужності і витривалості, що ними не можна не захоплюватися, адже це жива історія України:
Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. У цьому вся Україна. Страждання і терпіння, стійкість і мужність заради того, щоб захистити свою землю, щоб зберегти себе як народ. Народ України.
Ліна Василівна Костенко нікого не повчає прямо, та зі сторінок роману дивляться в світ безсмертні образи наших героїчних предків, вимальовуються неповторні картини природи:
Опис тварини - Шиншила Категорія: Твори Опубліковано: Середа, 22 січня 2014, 12:51 Автор: admin План: 1 Найпопулярніший домашній вихованець 2 Зовнішні ознаки тварини і його будова 3 Дивовижне тварина Мені дуже хочеться повідати про звірька, який набирає все більшої популярності. Це шиншила. Шиншила - це звірятко з добрим, хорошим характером. Його тільце покрите густою м'якою вовною лілового, білого або сірого забарвлення. Особливість вовни в тому, що вона росте пучками, а не окремими волосками. Це надає шерстці небувалу бархатистість, тому гладити її хочеться весь час. Шиншила має сильні, короткі лапки з маленькими кігтиками. Кігтики допомагають пробиратися в ущелинах скель в дикій природі. Мордочка шиншили зовні дуже схожа на мордочку кролика. Маленький акуратний носик і очі, схожі на гудзики. Біля носика вуса - антеннки. Вусики допомагають орієнтуватися в темному місці і визначати відстань. У шиншили великі вушка, це робить її ще більше схожою на кролика. Та й по звичках вони теж схожі. А ось хвіст зовсім як у білочки: такий же затемнений на кінці і пухнастий. А найцікавіше і дивовижне це те, що звірки з'являються на світ з відкритими очима, всіма зубами і відразу ж можуть швидко бігати.
Ледве Іванові виповнилося двадцять років, як його забрали в солдати. Вдома зчинився великий плач, плакали і мати, і сестри. Попрощався солдат з усіма й пішов.
Пройшло два роки, та немає Іванові втіхи. Легшає тільки тоді, як Богові. Він відрізняється від усіх інших солдат, в казармі всі кричать і б’ються, а він все мовчить. За це капрал Косович прозвав його кам’яним. Якось капрал прибігає в казарму і повідомляє Іванові Шовканюку, що до нього з дому прийшов лист. Солдати сміються, що тепер хлопцю доведеться за все платити. Тільки сам Шовканюк знає, як тяжко живе його мати-вдова з дітьми, а брат зовсім хворий.
Наступного дня Іван приходить за листом, а капітан кидає йому лист просто в обличчя. Поніс хлопець листа до єфрейтора, щоб прочитав. Писали, що брат Онуфрій лежить при смерті, сестри пішли в найми, а брата Василя взяли у двір до волів. Все мусили продати за податки. Онуфрій прощався з братом, просив не забувати та прийти у відпустку до матері. ІV Наступного дня хлопець знову йде до капітана просити про відпустку. Той тільки розсердився й звелів заарештувати нахабного солдата. Та Іванові все вже було байдуже. Хотів він навіть втопитися від такої наруги. V На третій день Івана повели до рапорту. Капітан звелів прийти всім словакам, яких зловили після повстання 1848 р. Просив їх залишитися ще на один рік. Згодився тільки один капрал Бай, який поставив умову: залишиться, якщо Шовканюка пустять у відпустку. Капітан погодився. VІ Наступного дня Іванові видали документ і стару шинель. Він все хотів дочекатися Бая та подякувати йому, але побоявся, що начальство передумає. Вийшовши на дорогу, побачив капрала й дуже зрадів. Зайшли вони вдвох у шинок, випили вина. Капрал подарував Іванові на дорогу кілька монет, примусив узяти. Хлопець вирішив купити подарунки рідним. VІІ Через тиждень, на Святий вечір, Іван був на Вижниці. До рідної хати залишалося небагато, та стало йому зовсім погано від голоду. Хлопець присів і вже ніяк не міг встати. А зверху сипав сніг. VІІІ Прокинувся Іван у теплому ліжку, а над ним стояв красивий молодий жандар. Він розповів, що знайшов Івана біля будинку непритомного. Другий жандар зауважив, що треба менше пити. Іван став турбуватися, де його одяг, бо мусить іти, та молодий жандар заспокоїв його і попросив залишитись до наступного дня. Це підтвердив і лікар. ІХ Іван згадує своїх рідних. Жандар розповідає йому, що вже тиждень минув, як брата поховали. Іван здивувався, що той знає його родину. Той розказує, що зупинявся у них на квартирі, там і познайомився з Онуфрієм. Розказав і про те, що сестри в наймах, та сам чомусь почервонів. Дивіться також Три як рідні брати (скорочено) Х Наступного дня Іванові полегшало, і він зібрався в дорогу. Жандар повідомив, що по нього приїде віз. Вдома було холодно, мати лежала на печі ледве жива. Коло неї сидів молодший син Василь. Іван зразу почав хазяйнувати В хаті: запалив піч, порався. Став розпитувати й про Онуфрія. Близько півночі прибігли сестри, розказували, що паки їх не пускають з двору, тому вони не можуть допомагати матері. Іван роздав усім подарунки, залишився тільки Онуфріїв. ХІ Наступного дня Іван пішов найматися на роботу. Працював у лісі до страшного поту. Через два тижні прибіг Василь зі звісткою, що мати зовсім слаба. Прийшов син додому, а мати вже померла. Іван став лаяти малого, а той плаче та говорить, що мати його не пускала, бо боялась за нього. ХІІ Поховав Іван свою матір та й сам захворів. До нього приходить піп, вимагаючи плати за похорон, та так і пішов, забравши торбину з військовим одягом. Прийшли війт і десятник питати, чому покинув роботу. Хлопець обіцяв відробити, як видужає. Війт пропонував підписатися на ґрунт, але хлопець відмовився. Зовсім гірко стало Іванові. До нього зайшов товариш Як
Чимало книг створено про Україну, історичних і художніх. І все-таки, читаючи роман Ліни Костенко, розумієш: так ніхто ще не сказав — проникливо, людяно, щиро.
Особливість розкриття цієї теми у романі «Маруся Чурай» полягає в тому, що увесь твір сповнений теплоти патріотизму. Образ України постає через характери героїв, їхнє ставлення до своєї історії, до інших людей. Найяскравіше виписаний образ Марусі Чурай. Історія життя цієї дівчини, пісні якої співала уся Україна, висвітлює багато важливого для розуміння характеру українського народу, його ментальності. Образ Марусі — це образ порядної людини, вихованої на кращих традиціях народної моралі. Багато хорошого узяла вона від батьків.
Гордій Чурай був людиною доброю і люблячою у сім’ї, але твердою і непокірливою з ворогом. Взаємоповага і любов батьків стали взірцем родинного щастя, високого кохання для Марусі. Вона мріяла, що колись і в неї буде таке чисте кохання. Характер дівчини є привабливим саме тому, що уособлює найкращі риси народу, дочкою якого вона була. Зі спогадів Марусі ми дізнаємося про деталі побуту і звичаїв козацтва, міщан Полтави та багатьох інших людей. Прекрасний чарівний світ поетичного свята Івана Купала згадує дівчина:
А ще згадалось — колесо вогненне
З гори в долину котиться проз мене…
Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне.
У милих спогадах дитинства вимальовуються зворушуючі картини буденного життя: осінні збори врожаю, лущіння квасолі у дворі. А на зимові свята щедрівки, яскраві картини Різдва, Водохрещення:
На Ворсклі хрест вирубують опішнями.
Заллють водою, уморозять в лід…
Зима тікає, підібравши поли.
А вже співають, корогви несуть.
Картини ці впізнає читач, і на душі тепліше, адже усе це знаходить живий відгук у пам’яті і свідомості кожного українця. Разом із Марусею читач подорожує нелегкою дорогою від Полтави до Києва через понівечені війною міста і села України за часів Богдана Хмельницького. Неспокійно скрізь. Люди втомилися від численних війн: «Усі віки ми чуєм брязкіт зброї». Споконвіку тут проливалася кров, бо надто багато було охочих до цієї землі:
Там відступало військо Остряниці.
Тут села збив копитами Кончак.
Тут скрізь — історія, що не вмирає. Вона діється такими синами України, як Байда, Наливайко, Остряниця, Чурай, Хмельницький. Саме вони — найвища цінність України. Народ-герой, народ-мученик постає з розповідей мандрівного дяка:
Хіба оті, без німбів, без імен,
На тій дорозі в Київ із Лубен,
Або оті, під лісом, із Волині,—
Хіба не більші мученики нині?!
Той дяк по-своєму розуміє святість. Для нього священним є обов’язок перед Батьківщиною:
Сисой, Мардарій — мученики віри. А Байда що, від віри одступивсь? Життя народу подає такі взірці мужності і витривалості, що ними не можна не захоплюватися, адже це жива історія України:
Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. У цьому вся Україна. Страждання і терпіння, стійкість і мужність заради того, щоб захистити свою землю, щоб зберегти себе як народ. Народ України.
Ліна Василівна Костенко нікого не повчає прямо, та зі сторінок роману дивляться в світ безсмертні образи наших героїчних предків, вимальовуються неповторні картини природи:
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ті ліси,
усе так чисто, гарно, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.