Існує думка, що розвиток електронної пошти веде до занепаду традиційного листування. Безумовно, надіслати електронного листа через Інтернет швидше та зручніше. Для цього не потрібно старанно виводити літери, перейматись за конверт і марки. Ще одна перевага – дешевість. А для спілкування з близькими достатньо навіть коротких смс у соціальних мережах. Цей занепад фантазії і сухість у листуванні у 2005 році захотів викоренити Пауль Магалхеєс (Paulo Magalhães), тодішній студент із Португалії. Він створив безкоштовний онлайн-проект, який згуртував всіх поціновувачів друкованих листівок, в тому числі й самого автора. Вже за кілька днів після створення проекту до нього приєдналось чимало користувачів, а за кілька років – й поготів. На сьогодні у проекті беруть участь більше 400 тисяч людей з 217 країн світу.
Кожен з учасників може випадковим чином обрати адресата і надіслати йому яскраву листівку, звісно, не електронну, а традиційну, «живу». Відповідь від іншого користувача передбачає такий самий сюрприз. «Тобі прийде листівка лише в тому разі, якщо ти надішлеш її сам. Тобто ти мені – я тобі, – пояснює киянка-посткросер Олена Орлова, яка стала нашим експертом з питань посткросингу. – Коли перша листівка доходить до свого адресата і успішно реєструється, лише тоді твоя адреса потрапляє в адресний пул і може бути витягнута кимось іншим».
Посткросинг – знахідка для філателістів і філокартистів (тих, хто колекціонує поштові листівки), що дозволяє за короткий проміжок часу зібрати неймовірну кількість найрізноманітніших листівок. Авторська листівка з Голландії, зображення гейш з Японії чи неймовірні краєвиди Лапландії – все це приправлене оригінальними марками та теплими словами. Щоразу маєш нове й несподіване.
Труднощі ховаються в деталях
Здається, з концепцією посткросингу ми розібралися, але варто згадати і про його умови, продумані авторами задля справедливого обміну листівками. Зареєструвавшись на сайті www.postcrossing.com, людина отримує особисту сторінку, на якій може написати кілька рядків про себе, розповісти про свої уподобання, особливі прохання до посткросерів, наприклад, написати щось рідною мовою чи прикріпити більше марок. До своєї анкети (профілю) можна додати фотографію, яку буде завжди цікаво переглядати гостям вашої сторінки.
Один з найзахопливіших моментів – вибір пункту «Send a postcard» (надіслати листівку). На ваш запит програма сайту знайде одного з сотень тисяч користувачів, покаже його профіль та ідентифікаційний код, який треба вказати на листівці. Щоб догодити адресату, варто ретельно вивчити його анкету. Кожному особливо приємно отримати листівку, про яку мріяв. А скільки задоволення приносить факт того, що твою листівку оцінили, і вона стала шматочком радості для когось на тому боці планети! «Це подвійне задоволення, тому що я можу не лише порадувати самим фактом листівки, а ще й надішлю саме ту, яку хотіли б отримати», – ділиться враженнями вже знайома нам Олена Орлова.
живий світ природи, дихання землі, красу неба. Усе живе у цих оповіданнях – і небо, і сонце, і квіти, і дерева. Онук вірить кожному дідову слову. Мати прищеплює сину святе відношення до землі, до дерев, до сівби, оранки, насіння. Вона на своєму прикладі навчає Михайлика ставитися з довірою до землі, довіряти їй свої радощі і болі, прохати її, щоб вона «родила для всякого». Дід Дем’ян вчить визнавати владу природи і відчувати її красу, він каже, що: «лебеді приносять на крилах весну і життя, а сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю».
У житті селянина на передньому плані щоденна праця на землі. І насамперед, рідна природа й земля утворюють його світогляд, його відношення до людей, до оточуючої середи. Повість «Гуси-лебеді» розповідає про життя звичайних хліборобів, які живуть у подільському селі.
Життя селян-трударів у двадцяті роки минулого століття було дуже бідним. Не у кожного навіть були чоботи. Але всі вони з повагою відносилися к тому, що працюють на землі. Весняна оранка була урочистою подією. А день, коли головний герой повісті, Михайлик, зробив свою першу борозну, був для нього справжнім святом.
Яким буде врожай, залежало від землі, і тому особливим було до неї ставлення. Михайликова мати дуже добре розуміла землю і відносилась до неї, як до живої істоти, вона вірила, що земля може бути доброю і гніватись, що вона розуміє, що думає чи говорить людина. І тому на самоті вона розмовляла з нею, довіряла свої болі і радощі, прохала, щоб вона вродила…Дуже щиро любила землю
ця жінка, вона, як ніхто розуміла природу: милувалася весняними сходами, помічала, коли плакало від радості дерево, а до насіння відносилася немов до святині.
Усю свою любов до природи мати передала Михайлику. Можливо й інші селяни також, як і дід Дем’ян, передали своїм дітям і онукам пошану до рідної землі, різні звичаї та прикмети, які пов’язані з нею.
Таке відношення селян до природи дуже мені до вподоби. Таке зворушливе ставлення до неї, як до живої істоти, їх любов, їх повага до неї. Не можливо, щоб таке поклоніння перед матір’ю-землею залишилось не почутим нею.