Відповідь:
Я так розумію, що питання за твором Івана Франка "Захар Беркут"?
1. У яких вчинках виявилася мудрість ватажка тухольців?
На мою думку, мудрість Захара Беркута полягала в тому, що він все своє життя присвятив людям, громаді. Він наполягав на тому, щоб у громаді все вирішувати спільно, жили дружно, допомагали немічним, боронилися разом. При цьому Захар не забував про необхідність підтримувати дружні стосунки з сусідніми громадами: завдяки мудрості Захара було побудовано нову дорогу, підтримувалися тісні зв"язки, що допомагали вчасно обмінюватися необхідною інформацією і спільно ставати боротьби з ворогом
2. Якими були вірування тухольців ? Тухольці молились Сонцю і приносили жертву Ладі і Дідові, поклонялись Сторожу, але у творі є й така згадка: Хоча християнські монахи давненько вже охрестили тухольський нарід, то все-таки він довгі ще часи, молячись у корчинській церкві християнському богу, не покидав і своїх прадідівських богів... Але звільна нарід забував про давніх богів. Священики надзирали остріше за тим, аби люди не молились по-давньому; молодіж перестала приносити дари Ладі й Дідові; діти виростали, не чувши нічого про давніх богів і давні звичаї.
Тому можна сказати, що в основному тухольці були вже християни, але серед них були ще люди, які поклонялися язичницьким богам.
3. До чого закликає ватажок тухольської громади своїх воїнів? У чому вбачає силу тухольців? Тут питанн,як кажуть із зірочкою. Якщо мова йде про те, до чого закликав Захар Беркут своїх людей як воїнів, то у нього був лише один заклик - не пустити ворога далі: "Ні, а тілько, відбиті від нашого села, вони з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх — се повинна бути наша мета!"
Якщо мова йде про тухольців як про народ, про громаду, то Захар Беркут закликав їх жити дружно і громадським ладом. Цитата: "Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас". У цій дружбі Захар і бачив силу свого народу. цитата: "Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю"
Пояснення:
Наш рідний край легендами багатий. Є серед них страшні, чарівні, романтичні, захоплюючі. Одна з найромантичніших українських легенд розповідає про чарівну козачку з Полтавщини, яка є авторкою багатьох ліричних пісень. Проте більшість із них до цього часу вважаються народними.
Який талант треба мати, щоб надати, здавалося б, звичайним словам безсмертя! Звідки взявся такий талант у поневоленій Україні? Таке питання може виникнути лише у того, хто ніколи не бачив чарівної Ворскли, не слухав її тихих, лагідних пісень у супроводі веселого тьохкання солов’їв із прибережних гаїв! Саме ця земля народжувала і народжує дива. Одне з них – Маруся Чурай, донька урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая. Він був справжнім лицарем свого часу. Як і всі козаки, вважав ганебною смерть не в бою, а деінде. Тому загинув, рятуючи життя Богдана Хмельницького. Маруся мала тонку душу, кожна струна якої бриніла своєю піснею: мрійливою, сумною, про кохання, про козацьку долю і лицарську звитягу. Прості людські цінності, оспівані у піснях, запалювали серця слухачів, які розносили це полум’я Україною.
Сучасні поети-піснярі стверджують, що гарну пісню можна написати лише тоді, коли переживеш якесь моральне потрясіння. Можливо, це так і є, бо власна доля Марусі була трагічною.
Дівчина покохала молодого козака Грицька Бобренка. Але війна розлучила
закоханих. Тяжко Маруся переживала розлуку. Смуток і журба були такими безмежними, що вилилися із її душі піснею “Віють вітри, віють буйні…” Та виявилося, що війна – не найстрашніше лихо, ще гіршим є зрада. Після війни за наказом матері Гриць одружився з багатою донькою осавули. Несила було Марусі пережити таку ганьбу. Радше хай води Ворскли понесуть її далі від зради і насмішок. Але не судилося дівчині втонути. Іван Іскра, який багато років щиро кохав Марусю, врятував її. Порятунок не приніс ні полегшення, ні спокою. Ревнощі взяли гору над розумом, і Чураївна отруїла зрадника. Від страти її знову врятував Іван, який привіз гетьманський наказ про помилування злочинниці. Та найгрізніший суддя для людини – її власна совість. Вона прирікає людину на довічне спокутування своїх гріхів.
Марусин вік виявився коротким, але її душа жива. Вона живе у виспіваних і виплаканих піснях, розповідає кожному новому поколінню про щастя і радість, про сум і журбу, про вірність і зраду. Отож скільки лунатимуть її пісні, стільки й житиме її душа. Збережімо пісню – душу Марусі Чурай!
