Произведение по повести Г. Тютюнника «Климко» Война несет горе всем. Кровь, боль, страдания выпали на долю взрослых, которые с оружием в руках ушли на фронт. И что чувствовали дети и подростки, многие из которых остались без опеки старших, без крыши над головой, перед ежедневной смертельной опасностью? На себе, своей судьбе испытал черный дыхание смерти и Григор Тютюнник. Позже, став писателем, он не смог не описать тех ужасов, которые выпали на долю поколения. Рассказ о детях войны - основная тема его творчества, в частности повести «Климко». Главный герой, как и сам писатель, остался сиротой, воспитывался у дяди, пока тот не погиб от немецкой бомбы. Уже с начала повести мы видим, что мальчик серьезный, ответственный. А со смертью дяди ему и вовсе пришлось полагаться только на себя. И Климко, и его друг Зульфат - отзывчивые, чувствительные к чужому горю. Сами беззащитны, они приютили у себя свою учительницу с ее младенцем. Поняв, что запасов на зиму мало, Климко решил идти в Славянск за солью, на которую можно было наменять продовольствия. Путешествие далекая и безопасна, но Клим-ко готов терпеть холод и голод ради Зульфата, ради Натальи Николаевны и ее детеныша. Взаимо характерная черта почти всех героев повествования. На первый взгляд бес человек в трагической ситуации находит силы и возможность другому: ребята учительнице, старый безногий сапожник вместе с голодным Климко молоденькую девушку от облавы, чужая женщина ухаживает больного Климко и даже приглашает остаться жить в ней. Беда сближает, сплачивает людей, обнаруживает глубины человеческой души: доброту, порядочность одних и жестокость и подлость других. Финал рассказа - трагический. Климко погиб от фашистской пули уже у самого дома, а «из пробитого мешка тоненькой струйкой потекла на дорогу соль. Эта повесть страшная своей правдой о войне и красивой правдой о благородных людей. Склоняя голову перед памятью детей, погибших на войне, мы должны приложить все усилия, чтобы не отапливал огонь войны души детей.
Я думаю, війна – ровесниця людству і в усі часи та епохи люди відчували холодний подих війни у себе за спиною. Однак, не варто думати, що людина є жертвою війни. Це зовсім не так. Жертва займається самобичуванням, оскільки будь-яка війна – справа рук самої людини. Чи не виявляється через це тваринний початок в людях? Чи не є це своєрідний «природний відбір», в результаті якого виживає найсильніший, будь він з ломакою, зі стрілами, з мечем, з порохом, з рушницею.ійна – це подія, яку треба не тільки пережити, але й осмислити. Вона не тільки руйнує, але часто веде до згуртування народу, до емоційного, культурного, морального, етичного сплеску. Вона об'єднує людей у єдиному пориві проти спільного ворога.Я не знаходжу сенсу в цих війнах, не бачу причин, які можуть виправдати мільйони загублених життів. І в цьому полягає весь жах дійсності. Ще страшніше, коли під личиною «праведника» ховається злісний агресор, який нібито бореться за демократію в усьому світі. Жахливо те, що всі закривають очі на «витівки злісного агресора» і не хочуть вступати з ним в боротьбу. Я думаю, благополуччя країни потрібно оцінювати не тільки по зростанню економіки і курсу валюти, а й по «моральному» здоров'ю людей. Нормальна розсудлива людина ніколи не підніме зброю проти себе подібних і не візьме участь у війні – божевіллі глобального масштабу.
