Головний герой-Іван Сила має сильну вдачу, не нарікає ні на долю, ні на людей, хоч і живеться йому не солодко. Автор характеризує його як такого, що «усе любив робити ґрунтовно і до ладу». У нього добре серце, чутлива душа. Іван переймається чужою бідою, заступаючись за Міху Голого та інших.
В образі Івана Сили автор розкриває духовну велич простого народу, його моральну красу. Хлопець вихований на українських традиціях, ніжний, але сильний духом, з великою любов’ю до людей у серці. Він вміє досягати поставленої мети. Завдяки характеру й здібностям Іван став найсильнішою людиною. Автор наділив героя великою внутрішньою наснагою, витримкою, здатністю на самопожертву. Все це допомагає йому боротися за здійснення мрій, за волю.
Леся Українка-письменниця незламного характеру. І це напевно знає кожен. Вона писала чудові вірші та мала велику силу волі. Леся Українка присвячувала себе творчості, незважаючи на важку хворобу(туберкульоз кісток),що доводило справжню незламність її характеру. В сучасному світі таких вольовох людей стає все менше. Особисто я, перечитуючи вірші цієї письменниці, згадую весь тернистий шлях, який вона пройшла, аби зараз кожен міг відкрити книгу і ввечері за чаєм, з родиною або у школі насолодитися рядками чогось прекрасного та неоціненного
Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».
В образі Івана Сили автор розкриває духовну велич простого народу, його моральну красу. Хлопець вихований на українських традиціях, ніжний, але сильний духом, з великою любов’ю до людей у серці. Він вміє досягати поставленої мети. Завдяки характеру й здібностям Іван став найсильнішою людиною. Автор наділив героя великою внутрішньою наснагою, витримкою, здатністю на самопожертву. Все це допомагає йому боротися за здійснення мрій, за волю.