Объяснение:
Без сумнівів, Іван Франко — різнобічно обдарована людина. Він збагатив українську культуру, підніс її до рівня європейської творчості. Літературний здобуток Івана Франка — це ціла епоха в українському письменстві. Літературознавча праця Івана Франка сприяла розвитку української літератури, а його переклади презентували українську читачеві найкращі досягнення світової культури.
З величезної спадщини Івана Франка найбільшою цінністю є його художня творчість, яка в яскравих, барвистих картинах відбила ідеї, прагнення і почуття цілого покоління українського народу.Літературна діяльність Франка почалась на початку 70-х рр. ХІХ ст. Ранні його твори, що з`явились у студентському журналі «Друг», сповістили про народження нового таланту, який незабаром виявив себе у всій своїй величі. Хоч і не вільні від впливу літературного оточення, ці твори своїм спрямуванням були новинкою на західноукраїнському грунті.
В них помітне намагання письменника порвати з існуючими шаблонами галицького письменства, що орієнтувалось на гірші зразки європейської сенсаційно-романтичної повісті, і стати на шлях критичного реалізму.
Ілюстрацією цього процесу переходу письменника від романтизму до реалізму є повість «Петрії й Довбущуки». В основу сюжету твору, згідно з первісним наміром, лягла фантастична ідея боротьби двох родин навколо легендарного скарбу Олекси Довбуша. Повість справді побудована на перипетіях боротьби між Петріями, яким Довбуш заповів свій скарб, і Довбущуками – прямими його спадкоємцями, які претендували на цей скарб
ответ:В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Объяснение:
Про міцність народних традицій східне прислів’я оповідає, що старі дерева не гнуться, а сиві ріки не висихають. Пісня є однією із святинь нашого українського народу, його найціннішим духовним скарбом. Здавна Україна славилася піснями, які дбайливо передавалися від покоління до покоління. Пісня ніби цілюще джерело, з якого б скільки не пив, а більше пити хочеться. В українській пісні кохання, ласка, тривога. Тут трепет материнської душі, світ добра, краси і справедливості. Скільки ж пісень склали люди, аби висловити свою палку любов до краю, де народилися і живуть. В них оспівується наше минуле, незламність духу, нескореність, сила та слава. З піснею пов’язані вікові поривання українців до омріяної незалежності, яка в наш час стала реальністю. Саме в пісні поєднане минуле, сучасне та майбутнє рідного народу, його погляди, світобачення і психологія.
Пісня – це характер, могутність, духовна скарбниця народу, це дорогоцінна спадщина, яка дісталась нам від минулих століть. Прекрасні, мелодійні, милозвучні пісні ллються живлющими струмочками, надихають, збагачують та облагороджують. У піснях народ передає з покоління в покоління набутий досвід, культуру і традиції. З їх до люди обмінюються думками, переживаннями, ідеями, висловлюють свої почуття. Пісня – це знаряддя, яке здійснює зв’язок поколінь. То ж пишаймось і плекаймо кожне слово рідної пісні, передане нам у спадок від наших предків.
Пісня – це характер, могутність, духовна скарбниця народу, це дорогоцінна спадщина, яка дісталась нам від минулих століть. Прекрасні, мелодійні, милозвучні пісні ллються живлющими струмочками, надихають, збагачують та облагороджують. У піснях народ передає з покоління в покоління набутий досвід, культуру і традиції. З їх до люди обмінюються думками, переживаннями, ідеями, висловлюють свої почуття. Пісня – це знаряддя, яке здійснює зв’язок поколінь. То ж пишаймось і плекаймо кожне слово рідної пісні, передане нам у спадок від наших предків.
Пісня – це характер, могутність, духовна скарбниця народу, це дорогоцінна спадщина, яка дісталась нам від минулих століть. Прекрасні, мелодійні, милозвучні пісні ллються живлющими струмочками, надихають, збагачують та облагороджують. У піснях народ передає з покоління в покоління набутий досвід, культуру і традиції. З їх до люди обмінюються думками, переживаннями, ідеями, висловлюють свої почуття. Пісня – це знаряддя, яке здійснює зв’язок поколінь. То ж пишаймось і плекаймо кожне слово рідної пісні, передане нам у спадок від наших предків.
Пісня – це характер, могутність, духовна скарбниця народу, це дорогоцінна спадщина, яка дісталась нам від минулих століть. Прекрасні, мелодійні, милозвучні пісні ллються живлющими струмочками, надихають, збагачують та облагороджують. У піснях народ передає з покоління в покоління набутий досвід, культуру і традиції. З їх до люди обмінюються думками, переживаннями, ідеями, висловлюють свої почуття. Пісня – це знаряддя, яке здійснює зв’язок поколінь. То ж пишаймось і плекаймо кожне слово рідної пісні, передане нам у спадок від наших предків.