Відповідь:
Прямі й опосередковані поняття дуже широко використовує Григорій Сковорода, взявши їх із Закону Божого, тобто Біблії, або світу символів, як їх власне називає сам автор. Існує одне велике коло (макрокосм), всесвіт, що невпинно рухається за своєю траєкторію, в ньому вкинуте коло мале — людина, яка теж мусить рухатись не зупиняючись, разом зі всесвітом, якщо одне коло зупиниться бодай хоч на мить, то це й буде кінець всьому існуванню, кінець буттю.
Ми зустрічаємо коло в образі змія в кільці, де голова йому початок, а хвіст — кінець. Скручуючись в кільце, він і становить поєднання цих двох антиномій: початку і кінця, або початкову і кінцеву літери грецької абетки: альфи і омеги.
Зрештою, маємо твердь під ногами, що також невипадково має вигляд кулі, де й перетинаються різні за своїм призначенням шляхи людські, а це вже прямі поняття. Якщо подивитись на земну кулю, змальовану прозорою, то тоді б ми мали змогу побачити їх власноруч. Але образ плачу і образ веселого серця, хоч і є двома різними поняттями, двома кінцями однієї палиці, ми не можемо сказати, що вони ділять світ навпіл, бо вони-таки і є одна палиця, а також характеризують одне поняття не матеріального, а невидимого світу, а саме людське почуття, що саме по собі є нейтральним, і лише схильність людини до того чи іншого кінця палиці змальовує перед нами це почуття, чи-то в позитивному, чи-то в негативному світлі. Тут безвиході немає. Лише треба мати контроль над почуттями і пристрастями. І знову-таки, шляхом подолання всього є прагнення людини відшукати істину, а знайшовши, тим самим наблизитись до Бога.
Отже, численними образами і збірними поняттями наскрізь пронизана творча спадщина Сковороди. Найпоширенішим образом, який вбирає в себе мільйони інших образків в поетиці Г. Сковороди постає море. Такому збірному поняттю "море бездонне" протиставляється "твердь небесна" з усіма своїм небесними світилами: сонцем — Бог, провідною зіркою — Марія, та поєднанням людського і Божого є Син Божий — Ісус Христос. Культ поклоніння Богові, сину Божому, Духу Святому та Діві Марії є ще однією характерною рисою для барокової літератури також, як для вельми яскравого її представника Г. Сковороди.
Лірична героїня ділиться своїми емоціями від побаченого морського пейзажу («виглядаю у віконце: ясне небо, ясне море…»). Чудова природа – це ілюзорна країна світла («тут не чули зроду, що бува негода в світі!»). У наступних трьох строфах вона милується тишею («тиша в морі…»), спокоєм («не колишуться од вітру…») та гармонією у природі («стежечка злотиста», «з весельця щире золото спадає»). Зі шостої строфи в душі ліричної героїні виникає бажання самій сісти у човен-долю, щоб по сонячною стежкою у той край вічного проміння («попливла б я … тим шляхом»). В останній строфі вона передбачає, що шлях може бути нелегким, проте готова долати будь-які труднощі та перешкоди («не страшні для мене вітри, ні підводнії каміння») заради досягнення світлої мети.
Під час одного із морських походів, коли запорозькі чайки викинуло бурею на турецькі береги, Сулима потрапив у полон до турків, які віддали його на військову галеру. Тут, у турецькій неволі, він пробув багато років. Міцне здоров'я і віра у свою вдачу до йому вижити, визволитися з турецького полону й повернутися на батьківщину. А повернувшись в Україну, Сулима почав готуватися до війни з Польщею, яка на той час була дуже міцною державою. А щоб воювати з нею, треба було мати велике, добре озброєне військо й багато грошей, яких у запорожців не було. От і вирішив Сулима спочатку йти на пишний турецький город Азов, щоб здобути там скарбів, а також визволити козаків-невільників. І похід цей був вдалим.