Відповідь:
Жанр - детектив, а от літературний рід цього оповідання, виходячи з наведеного нижче - вважаю, що епос.
Пояснення:
Рід літератури — узагальнююче поняття, один із головних елементів систематизації літературного матеріалу.
Літерату́ра за рода́ми (літературні роди) поділяється на три роди — епос (епіка), лірика, драма.
Незважаючи на розмитість визначень міжродових границь і велику кількість проміжних форм (ліро-епічна поема, лірична драма), у кожному творі зазвичай можна виділити родову домінанту: оповідання про подію (епос), суб'єктивно-емоційне міркування (лірика), діалогічне зображення подій (драма). ́
В епосі розрізняють такі види: роман, повість, оповідання, новела, нарис.
В ліриці видів може бути багато: сонет, гімн, поема, елегія, ода, ліричний вірш, думка і так далі.
В драмі: трагедія, комедія, трагікомедія та власне драма.
Роздуми Шевченка про власну долю та долю України
в поезії "Мені однаково, чи буду..."
Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду..." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави:
...Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, ї в огні
Її, окраденую, збудять...
Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій — не своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й "малого сліду".
Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості?
На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, — все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую збудять...
Ох, не однаково мені.
У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.