Численні листи Лесі Українки зберігалися у приватних осіб. Десятки її листів як сімейні реліквії берегли родичі О. Кобилянської в Чернівцях, у професора Ф. Колесси зберігалися листи поетеси до нього. є відомості, що близько 100 листів зберігалося в академіка А. Ю. Кримського.
Значну кількість листів Лесі Українки зібрала її сестра Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, в якої зосереджувалися не лише автографи, але й копії листів із закордонних архівів. Ольга Косач-Кривинюк у 1930-ті роки готувала на основі листів біографічну працю «Хронологія життя і творчості Лесі Українки». У зібранні О. Косач-Кривинюк збереглися копії листів Лесі Українки до М. П. Драгоманова та його родини, зроблені нею з копій письменника Гліба Лазаревського (копії ним знято з автографів Лесі Українки, що зберігалися у Варшаві). Зараз понад 50 копій листів до М. П. Драгоманова і його родини зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 2, № 1548). Відома дослідниця життя і творчості Лесі Українка М. Д. Деркач зберегла копії 28 листів (1888 – 1894 рр.) до М. Драгоманова (ф. 2, № 1220 – 1227).
Разом із копіями О. П. Косач-Кривинюк та М. Д. Деркач до 1939 р. було зібрано 230 листів, з яких лише близько 30 було опубліковано.
Слід знати, що епістолярна спадщина Лесі Українки зазнала великих непоправних втрат. Повністю зникли листи до Сергія Мержинського, уже в 1920-х роках було відомо про загибель листів до Людмили Старицької (Черняхівської) (відомі у фрагментах лише 3 листи, опубліковані у 1913 р.); близько 100 листів зберігалося в академіка А. Ю. Кримського, з них опубліковані лише 10 (решта, слід здогадуватись, загинула); також маємо лише 10 листів і листівок до Климента Квітки, а їх було, безперечно, значно більше. Ці втрати є тим більш прикрими, що вказані адресати були найближчими, найщирішими друзями й однодумцями поетеси, і вони, безперечно, містили такі відомості, якими вона не ділилась більше ні з ким.
Сьогодні епістолярна спадщина Лесі Українки складає близько 900 листів, і можливості виявлення їх ще далеко не вичерпані.
Наявна епістолярна спадщина Лесі Українки – це листи до осіб, що складали найближче родинне (мати, батько, брати, сестри, родина М. П. Драгоманова, тітка Олена Антонівна Тесленко-Приходько) та літературне оточення (І. Я. Франко, M. І. Павлик, О. Ю. Кобилянська, В. С. Стефаник, Надія Кибальчич, О. С. Маковей, М. М. Коцюбинський, Б. Д. Грінченко, X. О. Алчевська, М. П. Старицький, В. М. Гнатюк, Ф. М. Колесса, А. Ю. Кримський та інші, російські письменники і критики – В. О. Поссе, Є. М. Чириков; громадські діячі – В. Г. Крижанівська-Тучапська, учителька народних шкіл А. С. Макарова; етнографічна комісія та бібліотека Наукового товариства імені Шевченка у Львові, багато інших осіб і установ).
Зараз відомо понад сорок адресатів Лесі Українки, листи до яких зібрані частково. Так, із листування з M. M. Коцюбинським виявлено лише 3 листи, значно більше листів було до тітки О. А. Тесленко-Приходько (відбувала заслання в Сибіру). Активно листувалася Леся Українка з редактором російського прогресивного журналу «Жизнь» В. О. Поссе, з критиком П. М. Ге.
Відомо, що Леся Українка листувалася з соціал-демократом П. Л. Тучапським, з товаришкою дитячих і юнацьких років Марією (Манею) Биковською (в одруженні Беляєвою), з учителем гімназії Сергієм Френкелем. Писала Леся Українка листи до «Русского театрального общества» в Москву, до редакції журналів «Вестник Европы», «Мир божий», «Русская мысль», в які вона після закриття журналу «Жизнь» слала свої статті. Не тільки листи, а й деякі статті до цих видань ще не розшукані. Ширшим, безперечно, було й листування із М. Ф. Комаровим і його дочками, подругами Лесі Українки, Галиною та Маргаритою. Мабуть, назавжди втрачено значну частину листів до брата Михайла і його дружини О. Є. Судовщикової (письменниці Грицька Григоренка). Мусять бути листи Лесі Українки до російського письменника Г. О. Мачтета, до австрійської прогресивної письменниці Марії-Євгенії Делле-Граціє, про яку вона мала намір написати статтю.
За останні десятиріччя дослідниками здійснено чимало цінних публікацій листів Лесі Українки з науковими коментарями, поясненнями, примітками. Ці публікації підготовлені на основі автографів, зосереджених у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у фондах Лесі Українки (ф. 2), І. Франка (ф. 3), О. Кобилянської (ф. 14), М. Павлика (ф. 101). Найголовніші із публікацій повоєнних років:
Твір на тему: «Морально-етичні проблеми в повісті А. Дімарова «Блакитна дитина»Досить часто батьки, щоб виховати нас порядними, добрими та чемними, ставлять нам у приклад власну поведінку у дитинстві або поведінку інших. Немає сумніву, що роблять це вони з найкращих міркувань, але іноді не замислюються, що, виховавши «янгола», вони отримають дитину, яка не зможе захистити себе у складних життєвих ситуаціях.Щоб довести, що подібний б виховання може привести до негативних наслідків і змусити замислитися читачів над відношенням батьків та дітей, А. Дімаров написав повість «Блакитна дитина», в якій розповів усю правду про свої дитячі роки і показав, що він не був «блакитною дитиною», а ріс звичайним хлопчиком. Але чому у письменника виникло рішення написати таку повість? За словами автора, твір з’явився як відповідь власній дружині. Вона, приводячи у приклад зразкову поведінку самого Дімарова, намагалася таким чином виховати їхнього сина.Назва повісті «Блакитна дитина» є іронічною, але час, в який відбувалися події, зображені в творі, припав на досить складний період життя нашого народу від кінця 20-років минулого століття до початку Великої Вітчизняної війни у 1941 році. Зображуючи це життя очима головного героя, письменник відтворює ту важку для українців добу. Через призму дитячого сприйняття Толика проходять картини його дитинства: важка праця матері, напівголодне існування родини, убога хата. Але все це не здавалося Толикові чимось надприроднім і він вважав, що так живуть і інші люди. Трагізм того часу стає зрозумілим тільки нам, представникам зовсім іншого і більш щасливого покоління. А. Дімарову вдалося дуже добре скласти з окремих деталей цілісну картину злиденного життя родини сільської вчительки.Але в повісті зображено не тільки горе, а й дитячі радощі. Головний її герой був з когорти відчайдушних шибеників. Він фантазер і пустун: то почне стріляти з рогатки в брата, то жабенят набере до рота. І таких пригод з ним траплялося безліч. А інколи Толик бував нестерпним розбишакою і ледарем. І хто знає, яким би він виріс, якби не книги, які хлопчик дуже любив читати. Саме книги загартували дух і тіло героя, особливо вже в юності, коли той проходив у армії школу молодого бійця. Завдяки книгам та розумінню найціннішого у житті Толику вдалося вистояти в часи війни і разом з усією країною перемогти фашизм.Отже, головний герой біографічної повісті А. Дімарова «Блакитна дитина» став гідною людиною, бо основи його виховання базувалися в родині Толика на повазі до старших, на любові до праці, на совісті, людяності і здатності співпереживати.
До Костенко Ліно Василівно, я захоплююсь вами як письменницею та поетесою. Ви вносите в життя українського народу невтомну жагу до життя, ваші твори для нас орієнтир майбутнього. Читаючи ваші поезії, особисто в мене, захоплює дух. Вони, немов стріли, вражають в саме серце і залишають відбиток любові. Водночас такі теплі та чуттєві, сильні та живі, голосні та печальн вам вам за те, що ви є, за те що ви українка і ми український народ повинні пишатися тим, що маємо за честь бути вашими співвітчизниками. Я теж пишу вірші і саме ви та ваші поезії мене надихають. Поетична збірка "Річка Геракліта" - шедевральна! Гортаючи її сторінки, в мене нагортаються сльози... Її глибина чарує...Чи можемо ми очікувати найближчим часом появу нової збірки? Скільки всього хочеться сказати, скільки запитати, але "несказане лишилось несказанним...". Дуже хочу, щоб ви прочитали цей невеличкий лист палкої шанувальниці. Ви, мабуть прочитаєте і забудете, бо у вас таких "монологів" - мільйони, а мені все одно приємно. Мрію про зустріч з вами...
Численні листи Лесі Українки зберігалися у приватних осіб. Десятки її листів як сімейні реліквії берегли родичі О. Кобилянської в Чернівцях, у професора Ф. Колесси зберігалися листи поетеси до нього. є відомості, що близько 100 листів зберігалося в академіка А. Ю. Кримського.
Значну кількість листів Лесі Українки зібрала її сестра Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, в якої зосереджувалися не лише автографи, але й копії листів із закордонних архівів. Ольга Косач-Кривинюк у 1930-ті роки готувала на основі листів біографічну працю «Хронологія життя і творчості Лесі Українки». У зібранні О. Косач-Кривинюк збереглися копії листів Лесі Українки до М. П. Драгоманова та його родини, зроблені нею з копій письменника Гліба Лазаревського (копії ним знято з автографів Лесі Українки, що зберігалися у Варшаві). Зараз понад 50 копій листів до М. П. Драгоманова і його родини зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 2, № 1548). Відома дослідниця життя і творчості Лесі Українка М. Д. Деркач зберегла копії 28 листів (1888 – 1894 рр.) до М. Драгоманова (ф. 2, № 1220 – 1227).
Разом із копіями О. П. Косач-Кривинюк та М. Д. Деркач до 1939 р. було зібрано 230 листів, з яких лише близько 30 було опубліковано.
Слід знати, що епістолярна спадщина Лесі Українки зазнала великих непоправних втрат. Повністю зникли листи до Сергія Мержинського, уже в 1920-х роках було відомо про загибель листів до Людмили Старицької (Черняхівської) (відомі у фрагментах лише 3 листи, опубліковані у 1913 р.); близько 100 листів зберігалося в академіка А. Ю. Кримського, з них опубліковані лише 10 (решта, слід здогадуватись, загинула); також маємо лише 10 листів і листівок до Климента Квітки, а їх було, безперечно, значно більше. Ці втрати є тим більш прикрими, що вказані адресати були найближчими, найщирішими друзями й однодумцями поетеси, і вони, безперечно, містили такі відомості, якими вона не ділилась більше ні з ким.
Сьогодні епістолярна спадщина Лесі Українки складає близько 900 листів, і можливості виявлення їх ще далеко не вичерпані.
Наявна епістолярна спадщина Лесі Українки – це листи до осіб, що складали найближче родинне (мати, батько, брати, сестри, родина М. П. Драгоманова, тітка Олена Антонівна Тесленко-Приходько) та літературне оточення (І. Я. Франко, M. І. Павлик, О. Ю. Кобилянська, В. С. Стефаник, Надія Кибальчич, О. С. Маковей, М. М. Коцюбинський, Б. Д. Грінченко, X. О. Алчевська, М. П. Старицький, В. М. Гнатюк, Ф. М. Колесса, А. Ю. Кримський та інші, російські письменники і критики – В. О. Поссе, Є. М. Чириков; громадські діячі – В. Г. Крижанівська-Тучапська, учителька народних шкіл А. С. Макарова; етнографічна комісія та бібліотека Наукового товариства імені Шевченка у Львові, багато інших осіб і установ).
Зараз відомо понад сорок адресатів Лесі Українки, листи до яких зібрані частково. Так, із листування з M. M. Коцюбинським виявлено лише 3 листи, значно більше листів було до тітки О. А. Тесленко-Приходько (відбувала заслання в Сибіру). Активно листувалася Леся Українка з редактором російського прогресивного журналу «Жизнь» В. О. Поссе, з критиком П. М. Ге.
Відомо, що Леся Українка листувалася з соціал-демократом П. Л. Тучапським, з товаришкою дитячих і юнацьких років Марією (Манею) Биковською (в одруженні Беляєвою), з учителем гімназії Сергієм Френкелем. Писала Леся Українка листи до «Русского театрального общества» в Москву, до редакції журналів «Вестник Европы», «Мир божий», «Русская мысль», в які вона після закриття журналу «Жизнь» слала свої статті. Не тільки листи, а й деякі статті до цих видань ще не розшукані. Ширшим, безперечно, було й листування із М. Ф. Комаровим і його дочками, подругами Лесі Українки, Галиною та Маргаритою. Мабуть, назавжди втрачено значну частину листів до брата Михайла і його дружини О. Є. Судовщикової (письменниці Грицька Григоренка). Мусять бути листи Лесі Українки до російського письменника Г. О. Мачтета, до австрійської прогресивної письменниці Марії-Євгенії Делле-Граціє, про яку вона мала намір написати статтю.
За останні десятиріччя дослідниками здійснено чимало цінних публікацій листів Лесі Українки з науковими коментарями, поясненнями, примітками. Ці публікації підготовлені на основі автографів, зосереджених у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у фондах Лесі Українки (ф. 2), І. Франка (ф. 3), О. Кобилянської (ф. 14), М. Павлика (ф. 101). Найголовніші із публікацій повоєнних років: