Осінь – яскрава та чудова пора. Стільки фарб, скільки в цей період дарує природа не малює ні одна пора року. Багато художників беруть до рук пензля та намагаються передати неймовірні поєднання кольорів. Повітря становиться свіжим та все частіше похмуре небо плаче дощем. Після пекельного літа так хочеться вологості і мати природа з подякою віддає цю можливість.
Восени наступає час навчання, вулиці заповнюються учнями та студентами, прагнення до знань вітає в повітрі та вже самому хочеться взяти до рук підручник і знайти відповіді на питання, що обов’язково виникають у кожної людини. Дерева готуються до зимового сну і поступово змінюють колір свого листя. Весь пейзаж сяє золотом з відблиском червоного полум’я. Згодом відтінки змінюються та стають жовтогарячими.
Земля більш не бажає вбирати вологу та навіть маленький дощ утворює багнюку. На вулицях все більше дітей в гумових чоботах вимірюють глибину калюжі. Це дуже важливий процес, що і мене в дитинстві заволікав, тому гати цю картину дуже весело.
Осінні дні становляться коротшими, а ночі довшими. Вулиці наповнюються штучним світлом, а проводити вільний час з друзями виходить все менше. Стрімкий вітер зриває з дерев листя та несе його. Птахи відлітають в теплі краї. Буває можна гати велику кількість пташиних міграцій, що загороджують денне світло. Все менш з’являється бажання проводити час на вулиці, вечори становляться все холоднішими, вітер продуває наскрізь та часто ллє дощ.
Після літньої пори треба природу підготувати до тривалого зимового сну, саме осінь і є тим перехідним періодом підготовки. Ранню осінь ледве можна відчути, а пізня навпаки більш походить на зиму. В цей період протікає багато перевтілень та підготовки до зими. Тварини готують собі схованки та запаси, щоб пережити нелегкий період року. Кожна істота прискорює свій ритм життя.
Люди теж завжди поспішають, когось підганяє погода, а хтось не може наздогнати втрачений ритм життя після літньої відпустки. Для кожного своя осінь. Ця пора дивно та гармонійно переплітає неймовірну красу та яскравість пейзажу і легкий сум прощання з зеленню та теплом. Різноманітність погоди в осінній період випробовує людей та підготовлює до довгої зими.
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Осінь – яскрава та чудова пора. Стільки фарб, скільки в цей період дарує природа не малює ні одна пора року. Багато художників беруть до рук пензля та намагаються передати неймовірні поєднання кольорів. Повітря становиться свіжим та все частіше похмуре небо плаче дощем. Після пекельного літа так хочеться вологості і мати природа з подякою віддає цю можливість.
Восени наступає час навчання, вулиці заповнюються учнями та студентами, прагнення до знань вітає в повітрі та вже самому хочеться взяти до рук підручник і знайти відповіді на питання, що обов’язково виникають у кожної людини. Дерева готуються до зимового сну і поступово змінюють колір свого листя. Весь пейзаж сяє золотом з відблиском червоного полум’я. Згодом відтінки змінюються та стають жовтогарячими.
Земля більш не бажає вбирати вологу та навіть маленький дощ утворює багнюку. На вулицях все більше дітей в гумових чоботах вимірюють глибину калюжі. Це дуже важливий процес, що і мене в дитинстві заволікав, тому гати цю картину дуже весело.
Осінні дні становляться коротшими, а ночі довшими. Вулиці наповнюються штучним світлом, а проводити вільний час з друзями виходить все менше. Стрімкий вітер зриває з дерев листя та несе його. Птахи відлітають в теплі краї. Буває можна гати велику кількість пташиних міграцій, що загороджують денне світло. Все менш з’являється бажання проводити час на вулиці, вечори становляться все холоднішими, вітер продуває наскрізь та часто ллє дощ.
Після літньої пори треба природу підготувати до тривалого зимового сну, саме осінь і є тим перехідним періодом підготовки. Ранню осінь ледве можна відчути, а пізня навпаки більш походить на зиму. В цей період протікає багато перевтілень та підготовки до зими. Тварини готують собі схованки та запаси, щоб пережити нелегкий період року. Кожна істота прискорює свій ритм життя.
Люди теж завжди поспішають, когось підганяє погода, а хтось не може наздогнати втрачений ритм життя після літньої відпустки. Для кожного своя осінь. Ця пора дивно та гармонійно переплітає неймовірну красу та яскравість пейзажу і легкий сум прощання з зеленню та теплом. Різноманітність погоди в осінній період випробовує людей та підготовлює до довгої зими.