Життя селянина сповнене щоденної праці на землі. Земля, рідна природа формують його світогляд, ставлення до навколишнього середовища і до людей. У повісті "Гуси-лебеді летять" розповідається про звичайне життя хліборобів, що мешкають у подільському селі.
Селяни-трударі у двадцяті роки жили дуже бідно. Не кожний навіть мав чоботи. Але вони пишалися тим, що працюють на землі. Урочистою подією була весняна оранка. А день, коли Михайлик, головний герой повісті, провів свою першу борозну, став для нього справжнім святом.
Від землі залежало, чи добрий буде врожай. Тому і ставлення до неї було особливе. Мати Михайлика вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила... Ця жінка нічого не любила так щиро, як землю. Вона глибоко розуміла природу: помічала, як плаче од радості дерево, милувалася весняними сходами, а слово "насіння" взагалі вважала святим. І цю любов до природи мати передавала Михайлику. Мабуть, інші селяни так само прищеплювали своїм дітям пошану до рідної землі, передавали їм різні прикмети та звичаї, пов'язані з нею, як дід Дем'ян своєму онуку.
Мені дуже сподобалось ставлення селян до природи, те, що вони вважали її живою істотою, поважали і любили. Мені здається, що така шанобливість і чуйність обов'язково винагороджувалась добрим врожаєм
Микола Вороний – український письменник та громадський діяч, який був ініціатором модернізації вітчизняної літератури. Митець активно підхоплював різноманітні художні віяння, наближав українську літературу до визнання європейською культурою. Микола Вороний мав поетичне світовідчуття, тонко розумів прекрасне, щоразу переймався загальнолюдськими проблемами, звеличував вищі життєві цінності. Теми його творів досить різноманітні: сподівання на світле майбутнє («Горе переможеним!»), свободи творчості, любові до Батьківщини («Краю мій рідний!», «За Україну!», «Коли ти любиш рідний край»), висміювання псевдопатріотів («Мерці», «Молодий патріот»). Внесок цього поета у літературу чималий. Микола Вороний одним із перших вводить у поезію урбаністичну тематику, надихається європейською традицією та переймає її. Окрім цього, поезії автора є досить музикальними. Музикальність досягається завдяки використанню різноманітних засобів емоційної фонетики: рефренів, асонансів, алітерацій, анафор та епіфор. Це привернуло увагу до його творчості композиторів, тому М. Вороного вважають зачинателем романсової лірики. Отже, інтереси поета були різними і є всі підстави погодитися з поетовою ж думкою про те, що він «не марно жив». М. Вороний має свій особливий та витончений творчий стиль.
МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ(Гуси-лебеді летять)Здарсуй,Михайло!Як же ті біднесенький взимку без чобіт грався?Часто хворів?Уявляю я твою радість коли ті нарешті отримав новесенькі чоботята) А зараз ти вже відомий письменник ти певно часто дивишся на небо і згадаєш як над тобою пролітали гуси-лебеді дитинства..Чи роздивляешся ті хвори?Чи часто бачиш серед них забавні фігурки різних тварин,птахів?Чи досі гадаєш що наввесні сонечко відкриває золотими ключами землю?Чи досі ті боїшся що воно їх загубить?Певно ні,ті вже дорослий...Зараз я коли читаю твої книги мені іноді здається, що я теж схожа на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба...
Життя селянина сповнене щоденної праці на землі. Земля, рідна природа формують його світогляд, ставлення до навколишнього середовища і до людей. У повісті "Гуси-лебеді летять" розповідається про звичайне життя хліборобів, що мешкають у подільському селі.
Селяни-трударі у двадцяті роки жили дуже бідно. Не кожний навіть мав чоботи. Але вони пишалися тим, що працюють на землі. Урочистою подією була весняна оранка. А день, коли Михайлик, головний герой повісті, провів свою першу борозну, став для нього справжнім святом.
Від землі залежало, чи добрий буде врожай. Тому і ставлення до неї було особливе. Мати Михайлика вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила... Ця жінка нічого не любила так щиро, як землю. Вона глибоко розуміла природу: помічала, як плаче од радості дерево, милувалася весняними сходами, а слово "насіння" взагалі вважала святим. І цю любов до природи мати передавала Михайлику. Мабуть, інші селяни так само прищеплювали своїм дітям пошану до рідної землі, передавали їм різні прикмети та звичаї, пов'язані з нею, як дід Дем'ян своєму онуку.
Мені дуже сподобалось ставлення селян до природи, те, що вони вважали її живою істотою, поважали і любили. Мені здається, що така шанобливість і чуйність обов'язково винагороджувалась добрим врожаєм