Ми живемо на четвертому поверсі. Вікна нашої квартири виходять у двір, що густо засаджений тополями. Більшість тополь старі, посаджені після війни. Усім гарні ці тополі, але на початку літа вони завдають багато незручностей. Пух від них проникає навіть до кімнати, залітає в під’їзди, а земля немов пухнатим снігом покривається. Ми з хлопчиками любимо підносити запалений сірник до білих пухнатих острівців з тополиного пуху гати, як вогненні змійки, злегка потріскуючи, пожирають білизну. Одна тополя торкалася гілками вікна моєї кімнати. Примітна вона була тим, що на її стовбурі багато років знаходилася шпаківня. Дерево росло, і разом з ним вона піднімалася угору, немов кабіна ліфта. Пройшли роки, і шпаківня виявилася на рівні вікна моєї кімнати. Я бачив, як будиночок заселяли шпаки, як вони сварилися, я знав, коли вони відлітали, а взимку в їхнє житло нерідко залітали горобці. Може, їх туди вабила цікавість — хотілося довідатися, які, мов, шпаки. А може, горобців заганяла в дерев’яний будиночок холоднеча. Як би там не було, але й узимку, і влітку тополя слугувала притулком різним птахам. На її товстих гілках поважно сиділи ворони, а голуби так воркотали ранками, що не давали спати. Ця тополя була немов членом нашої родини. Відкриєш вікно — її подих проникає до кімнати; улітку її пух забивається в різні куточки квартири. А восени жовте листя засипало підвіконня, його ми знаходили і під шифоньєром, і під письмовим столом. Прокидаючись, я казав тополі: «Доброго ранку!», бажав спокійної ночі. Словом, ми дружили.
Але час невблаганно руйнував дерево: обсипалася кора, після сильного вітру одна з товстих гілок обломилася і з гуркотом упала на землю. Багато гілок навесні вже не покривалися листям. І ось одного разу у двір приїхала бригада робітників, які спиляли дерево. Здавалося, ми осиротіли. Перед вікном утворилася порожнеча, кімната стала незвично світлою, але в ній мені було незатишно, я почував себе самотнім, хоча всі мої домашні знаходилися поруч.
Я зі смутком згадував пташиний будиночок напроти мого вікна, його мешканців, що уже ніколи в ньому не оселяться. Від шпаківні залишилися одні уламки, які незабаром забрали разом зі спиляним деревом.
На сімейній раді ми вирішили зробити шпаківню і прикріпити її до тополі, що набирає силу, недалеко від нашого під’їзду.
«Цікаво, за скільки років підніметься шпаківня до рівня нашого поверху?» — цікавлюся я в тата. «Побачимо, — каже він. — У дерев, як і в людей, свій вік. Наше життя важко уявити без зелених друзів».
Після закінчення Другої світової віни почалася масова емміграція українців.У багатьох країнах створені діаспори українців,де має змогу розвиватися українська культура навіть у інших країнах. Загалом масова еміграція українців у інше країни свідчить про те,що там створені належні умови для життя іноземців.Українці маю змогу працювати на хорошій роботі,отримувати якісну освіту,мають майже всі ті самі права.що корінні жителі даних держав.Багато українців за походженням займають високі посади у інших країнах,багато хто виїжджає на навчання. Багато країн створюють спеціальні соціальні програми для до емігрантам,які передбачають до в тому числі і матеріальну) для вихідців із різних країн,зокрема українців. Як висновок можна сказати що українццям добре живеться за кордоном,тому щодня безліч людей виїжджають з України шукаючи кращого життя.
Ми живемо на четвертому поверсі. Вікна нашої квартири виходять у двір, що густо засаджений тополями. Більшість тополь старі, посаджені після війни. Усім гарні ці тополі, але на початку літа вони завдають багато незручностей. Пух від них проникає навіть до кімнати, залітає в під’їзди, а земля немов пухнатим снігом покривається. Ми з хлопчиками любимо підносити запалений сірник до білих пухнатих острівців з тополиного пуху гати, як вогненні змійки, злегка потріскуючи, пожирають білизну. Одна тополя торкалася гілками вікна моєї кімнати. Примітна вона була тим, що на її стовбурі багато років знаходилася шпаківня. Дерево росло, і разом з ним вона піднімалася угору, немов кабіна ліфта. Пройшли роки, і шпаківня виявилася на рівні вікна моєї кімнати. Я бачив, як будиночок заселяли шпаки, як вони сварилися, я знав, коли вони відлітали, а взимку в їхнє житло нерідко залітали горобці. Може, їх туди вабила цікавість — хотілося довідатися, які, мов, шпаки. А може, горобців заганяла в дерев’яний будиночок холоднеча. Як би там не було, але й узимку, і влітку тополя слугувала притулком різним птахам. На її товстих гілках поважно сиділи ворони, а голуби так воркотали ранками, що не давали спати. Ця тополя була немов членом нашої родини. Відкриєш вікно — її подих проникає до кімнати; улітку її пух забивається в різні куточки квартири. А восени жовте листя засипало підвіконня, його ми знаходили і під шифоньєром, і під письмовим столом. Прокидаючись, я казав тополі: «Доброго ранку!», бажав спокійної ночі. Словом, ми дружили.
Але час невблаганно руйнував дерево: обсипалася кора, після сильного вітру одна з товстих гілок обломилася і з гуркотом упала на землю. Багато гілок навесні вже не покривалися листям. І ось одного разу у двір приїхала бригада робітників, які спиляли дерево. Здавалося, ми осиротіли. Перед вікном утворилася порожнеча, кімната стала незвично світлою, але в ній мені було незатишно, я почував себе самотнім, хоча всі мої домашні знаходилися поруч.
Я зі смутком згадував пташиний будиночок напроти мого вікна, його мешканців, що уже ніколи в ньому не оселяться. Від шпаківні залишилися одні уламки, які незабаром забрали разом зі спиляним деревом.
На сімейній раді ми вирішили зробити шпаківню і прикріпити її до тополі, що набирає силу, недалеко від нашого під’їзду.
«Цікаво, за скільки років підніметься шпаківня до рівня нашого поверху?» — цікавлюся я в тата. «Побачимо, — каже він. — У дерев, як і в людей, свій вік. Наше життя важко уявити без зелених друзів».