леся українка. це тепле, сонячне ім'я мені знайоме з дитячих років. відоме воно всім прогресивним людям, і в першу чергу, українцям, бо леся українка у недовгім житті стала народною поетесою. вона була мислителькою та борцем шевченківського гарту. все в її житті було справжнім: вірші, кохання без фальшу, мука без порятунку, праця — спасіння. і поезія цієї видатної поетеси є для мене маяком в житті. читати її вірші без хвилювання не можна.
герой поезії лесі українки — її ровесник, ровесник тих борців, що підняли над світом прапор свободи. ці люди були по духу близькі і рідні поетесі. ще змалку герой поезій лесі українки побачив людську недолю, яка викликала в нього не розпач, а бажання кращої долі, яснішої. за тим ідеалом поривалося серце юної поетеси. ще не довіряючи своїм кволим силам, вона все ж сподівається, що її слово розважить людей, а може, збудить вогонь у чиємусь серці. герой поетеси, як і вона сама, — людина великих громадських почуттів, високого обов'язку перед людьми, народом.
такою була і поетеса — людина мужня, сильної волі. все життя леся стійко боролася із власною недугою. це було життя людини — яка кожну хвилину весь свій хист віддавала боротьбі за соціальне і національне визволення трудового українського народу.
ліричний герой вірша "дим" серцем вболіває за поневолені народи. для лесі доля гноблених трудящих однакова в усьому світі, їй близькі і рідні італійські робітники так само, як і робітники українські.
її герої "сіють квітки на морозі", виступають проти рабства, ціною власної крові захищають свою країну, відстоюють її щасливе майбутнє.
мене вражають мужні герої вірша "досвітні огні", що проклали дорогу в наше сучасне, сильна духом сама поетеса, що перетворила своє слово на "тверду крицю".
стійко переносить свою недугу і залишається в лавах борців ліричний герой вірша "хто вам сказав, що я "
хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
ступаючи на шлях боротьби з царизмом, вона розуміла, що цей шлях довгий і важкий. ми чуємо, як виточується, гартується зброя в її вірші "слово, чому ти не твердая "
вигострю, виточу зброю іскристу,
скільки достане снаги мені й
життя для лесі українки та героїв її поезії — це безупинне змагання, боротьба, дружба і кохання.
у поезії "без надії сподіваюсь! " мужня і сильна духом дівчина прагне прожити свій вік у боротьбі й творчому горінні. життя героїні — невіддільне від життя рідної країни, поневолених людей. дівчина бореться з усім, що перешкоджає людині бути вільною. увесь вірш пройнятий внутрішньою боротьбою з сумовитими настроями, що облягають дівчину. вона думає не тільки про власну біду, а й про горе рідного народу. почуття громадського обов'язку перемагає особисте горе. у боротьбі людина бачить вищу мету свого життя. вона бажає жити, радіти, творити, боротися в ім'я кращого майбутнього:
так, я буду крізь сльози сміятись,
серед лиха співати пісні,
без надії таки сподіватись,
буду
велике щастя, що люди й досі можуть тамувати спрагу душі зі щедрих джерел лесиної поезії. леся українка не могла подолати все зло на землі, хоч як прагнула того. але вона дарувала людям віру в те, що зло приречене, що на світі запанує соціальна справедливість. і мрії поетеси здійснились. наша держава стала вільною і самостійною. для того, щоб вона міцніла, процвітала, ми, молоде покоління, повинні бути мужніми, сильними духом борцями, схожими на героїв моєї улюбленої поетеси.
Мати поета - Антоніна Дмитрівна Локотош, робітниця з Луганська, займалася домашнім господарством і дітьми, яких у родині було восьмеро. Батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною різнобічно обдарованою і непосидющою, змінив багато професій, вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем.
“Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама - якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полетіти. Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча. Її одвертість була потрясаюча”
Невдовзі після народження Володимира родина Сосюр переїжджає до селища Третя Рота (нині - Верхнє, що входить до міста Лисичанська на Луганщині), де й минають дитячі роки поета. Були вони голодні й безпритульні - у пошуках постійного даху над головою родина зривається з місця на місце, аж по багатьох переїздах оселяється у старій хворостянці над берегом Дінця. Тут в єдиній кімнатці туляться восьмеро дітей і батьки. Саме цей шахтарський край назавжди увійде в лірику Сосюри ясними зорями і тихим Дінцем, заводськими димами і тяжкою працею, першими захопленнями, якоюсь особливою прямотою оцінок і жагою буття.
В одинадцять років Сосюра йде працювати - до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкових заробітків. Початкову освіту здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Майн Рід, Жюль Берн, Ф. Купер, детективи, які тільки міг дістати), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна.
У 1911 році вступає до міністерського двокласного училища в селі Третя Рота. Обдарований блискучою пам’яттю й допитливим розумом, швидко стає одним із кращих учнів, захоплюється співами й художньою літературою.
До лектури його дитячих літ належали Гомер і Шиллер, Гоголь і Шевченко, Пушкін і Леся Українка, Іван Франко, Микола Некрасов і Конан Дойль, а разом з ними - А. Бєлий, О. Апухтін, М. Вороний, О. Олесь, С. Надсон. Саме лірика романсового плану (згадаймо тут ще Олену Журливу та Ігоря Сєверянина) якнайбільше імпонувала Сосюрі й манила його до перших літературних спроб. Свої перші, ще напівдитячі поетичні спроби російською мовою Володимир Сосюра відносить до 1914 року. Всі ці рукописні вірші на традиційні мотиви тогочасної лірики, в тому числі й релігійні, безслідно згинуть у роки Першої світової війни.
У 1914 році Володимир Сосюра вступає до трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма Північно-Донецької залізниці. 1915 року смерть батька змушує його залишити навчання й повернутися на содовий завод, цього разу учнем маркшейдерського бюро. Та нужденні учнівські заробітки не могли зарадити родинній скруті, майбутнє залежало від здобуття спеціальної освіти. Долаючи всілякі труднощі, завдяки власній енергії та сторонній підтримці восени 1916 року Сосюра повертається до сільськогосподарського училища, аби пробути тут до буремної осені 1918 року. Тут у 1916 - 1917 роках він пише вірші, які вперше публікуються в бахмутській “Народной газете” та лисичанських газетах “Голос рабочего” і “Голос труда”. Народжуються вони з традицій російської та української романсової лірики, хоча деякі з них, взоровані на поетику Миколи Некрасова, свідчать, що Сосюра гостро відрефлектовує не тільки щемні порухи душі, а й суспільні рухи, тривожне гудіння історії, що наближається до свого революційного піку.
Притчі Емми Андієвської навчають нас бути не байдужими , ознайомлює нас із складним життєвим шляхом