Характеристика образу Михайлика.
Михайлик – головний персонаж автобіографічної повісті «Гуси-лебеді летять». Таким чином автор згадує своє дитинство, коли йому було приблизно десять років.
Михайлик – нащадок колишніх кріпаків, адже «народились мої дід та баба ще кріпаками, побралися уже вільними». Родина була бідна, проте дружня, трудолюбива та людяна, коли «недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини». Хлопчик з дитинства зазнав нужди, але це не зчерствило його дитячу душу. Працьовита родина хлопчика завжди жила по-совісті, дід Дем'ян заслужив неабияку повагу від односельців. Спілкування з дядьком Себастьяном, Любою теж залишило добрий слід в душі хлопця. Попри усі материні причитання чи «духопелики», Михайлик відчував любов та піклування до себе з боку рідних. Дід залюбки зробив йому власними руками іграшку, недоспаними ночами мати просила кращу долю для сина, батько в холодну пору носив хлопчика на руках до школи, навіть корову-годувальницю бідній селянській родині довелося продати, аби хлопець міг продовжити своє навчання.
В автобіографічній повісті автор уникає свого портрету, але з окремих фрагментів (ноги несуть, кучерява голова, мама називає клаповухим, схожість з вітряком, воєнний тривожний час для родини з нестатками) можна зробити висновок, що Михайлик – це спритний та завзятий хлопчик худорлявої статури.
Михайлик добрий, працьовитий, милосердний, щедрий, кмітливий, наполегливий, здібний, товариський. Допитливість Михайлика часто проявлялась у розмовах з дідусем Дем'яном, дядьком Себастіяном. Багата творча уява зміцнювала єдність природи та душевного дитячого світу. Звичайно, як і всі діти, любив побешкетувати, бо розбив ночовки на ковзанці, без дозволу заради книжки взяв з дому гарбузове насіння, хитро намагається уникнути материних докорів.
Його гарні риси характеру відбилися у багатьох роздумах та вчинках. «Охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом», - так згадує про себе автор. Здібний хлопець у дев'ять років самотужки навчився читати. На жаль, без учительської поради, «немало проковтнув добра і мотлоху», коли казки навчили фантазувати, пробудили творчу уяву, натомість інші породжували дитячі страхи. Мова персонажа колоритна та дотепна, багата на влучні вислови, приказки, гумор. Він не лицемірить, не підлещується перед поповичем чи Юхримом Бабенком. Товариський хлопець швидко заприятелював з дівчинкою Любою, яка зі співчуттям поставилась до нього після смерті дорогих дідуся та бабусі. Адже теж був добрим, небайдужим та милосердним. Не в гарбузового насіння для голодних жебраків з Херсонщини, щедро ділився горохом зі зголоднілими однокласниками під час вистави. Коли мати забрала каганець, проявив кмітливість, щоб уночі продовжити улюблене заняття – читання книжки. За жагу до навчання, старанність та наполегливість Михайлик отримав похвалу перед батьками від учительки. «Міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи».
Образ Михайлика переконує, що за будь-яких обставин треба залишатися людиною, не загубити милосердя та доброту, вірити у краще майбутнє і наполегливо йти до нього.
Объяснение:
Відповідь:
У цьому світі для кожної людини важливо бути почутою іншою людиною, відчувати, що ти не сам у житті, що в тебе є підтримка. Тому найстрашніше, коли люди, що знаходяться поряд, не йдуть назустріч один одному, не помічають чужих проблем і тривог. Проблему егоїстичного ставлення до оточуючих порушує в "Казці про яян" Емма Андієвська — надзвичайно неординарна поетеса й письменниця нашого часу.
Цей твір нескладний за сюжетом, лаконічно викладений, але надзвичайно глибокий за змістом, спонукає до філософських роздумів. Саме тому "Казку про яян" можна назвати притчею-казкою. Пастушок, перестрибуючи по скелях за козою, падає в провалля, а коли отямлюється, опиняється в загадковому місті, вулиці якого складаються з недобудованих веж. На запитання пастушка жителі міста не відповідають, вони зайняті тільки собою. Кожний будує сам свою вежу. У цьому контексті згадується й відома біблійна Вавилонська вежа, яку пихаті будівники хотіли звести вище неба. Бог розгнівався і змішав мови людей, які перестали розуміти один одного й розійшлися по всьому світу, кинувши будівництво. Так само й жителі казкового міста ніби покарані за свій егоїзм. Вони знають тільки своє "я" і чують лише себе. Тільки себе кожний яянин вважає найрозумнішим.
Єдиний житель міста, що має найнижчу вежу, чує пастушка. Це дідок, який знесилився, втратив внутрішні підпори, що тримають кожного яянина. Старий розповідає, що харчуються яяни виключно власним "я", і вихід з міста може знайти лише людина, що зможе сказати одній із брам "ти". Очевидно, невипадково авторка обирає число сім для позначення кількості брам міста, адже відомо, що сім — це знакове число, яке неодноразово зустрічається в Біблії.
Жодний яянин не може вимовити просте слово "ти", оскільки в їхніх устах воно неодмінно обертається на "я". І виходить, що жителі міста приречені на безсмертне існування, яке нічим не примітне, адже парадоксальною видається ситуація, в якій сенс буття людини полягає в безкінечному будуванні вежі власної пихатості й егоїзму, вежі власного "я". Пастушок не хоче перетворюватися на яянина, він готовий не просто сам вибратися за межі міста, а й до старому. Хоч дідок і відмовляється, проте пастушок бере його на плечі, бо хоче, щоб бодай перед смертю старий вдихнув свіжого повітря. Пастушок мислить категоріями "ти" і "ми", і це дає йому можливість не залишитися в страшному місті. Винагородою за це є самоцвіти, в які перетворюється дід, коли вони виходять на волю. Очевидно, це самоцвіти, що символізують скарби душі, духовну цінність, яку зберіг пастушок.
Емма Андієвська навмисно не подає жодного імені, бо образи казки-притчі узагальнені, це ніби носії філософських ідей. Зрозуміло, що будь-хто, забувшись і ставши самозакоханим егоїстом, може стати таким яянином — без імені, душі і, найголовніше, без повноцінного життя. Від кожного з нас залежить, чи зуміє "я" промовити "ти", чи відкриється брама до прекрасного світу гармонійних людських стосунків.
Із сюжету твору можна зробити однозначний висновок: людина ніколи не зможе вийти за межі однотипного монотонного буття, поки буде орієнтуватися лише на власні інтереси й чути лише себе.
Пояснення: