этой теме я постараюсь рассказать всем желающим о соколиной охоте и вообще о роли хищных птиц в природе. буду признателен за любые вопросы. первое впечатление от форума в разрезе именно этой темы достаточно удручающее. это не претензия к самому форуму, просто я лишний раз убедился, что многие охотники имеют о хищных птицах весьма поверхностное представление. итак, вначале по темам поднимаемых постов. какое-либо отношение к традиционной дичи имеет ограниченное количество пернатых хищников, которые издавна применялись в соколиной охоте. для украины это могут быть три вида соколов, два ястребов, и орёл-беркут. ещё несколько видов способны добывать дичь время от времени, не питаясь ею постоянно. из обычных птиц к таким можно отнести только болотного луня, остальные редкие - это орлы, подорлики и т.д. тот же болотный лунь вовсе не является истребителем молодняка водоплавающей птицы - в его меню входит всё, от насекомых до лягушек и снулой рыбы. кроме того, луни, канюки, коршуны, орлы - почти на 50% падальщики. в соколиной охоте их не используют потому, что в силу своей медлительности и неповоротливости они не в состоянии активно преследовать дичь, хотя случая задавить подранка не упустят. как многие знают, ранее отстрел пернатых хищников проводился человеком наряду с отстрелом серой вороны. изменило ситуацию развитие науки в средине 20 века. было доказано, что присутствие хищника в угодьях безусловно полезно для поголовья дичи. особенно это касается таких специализированных птиц как соколы, ястребы орлы. человечество убедилось на практике, что уничтожив хищника в угодьях, можно потерять в них и дичь! отстреляв практически всего кречета в исландии, в результате получили такую депрессию белой куропатки, которой не было за века. немцам пришлось закупать тетеревятников в нидерландах, поскольку их хвалённое охотхозяйство после его тотального уничтожения начало трещать по швам. они и сейчас выплачивают государственную фермерам, на землях которых гнездятся ястребы. таковы факты. регулировать численность хищных птиц оказалось не целесообразно.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
ответ:
а можна поподробнее