Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда. То й повість починається, як починаються казки: "За широкими морями, за лісами дрімучими, ще й за горами кам’яними... був колись веселий край, заворожений злими людьми, заневолений двома неволями".
З 28 на 27 лютого старого стилю в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті кріпака пана Енгельгардта, Григорія Шевченка, народився син Тарас.
Батько й мати на панщині, то й доглядала за малим Тарасом старша сестра Катерина, яка й сама ще була дитиною. Хочеться їй самій ще з подругами погуляти, то посадить малого в ямку на вигоні, накаже не вилазити та й майне до гурту. Згада про малого тільки тоді, як із поля покажеться череда. Вітром летить до ямки, а воно сидить. Як побачить Катрю, з плачем викидає рученята. І картає себе Катря, що покинула дитину саму на вулиці. Ідуть вони за село виглядати маму й татка.
Минають роки... Росте Тарас... Тільки зіп’явся на ноги, почалось дитяче бурлакування, бо батьки на панщині, брат десь пастушить, сестра нагороді... І мандрує дитина то на леваду, то до ставу, то за сад на могилу...
Сад темний, густий, бур’янами зарослий. Невесела й хата Шевченків зимою та восени — кривобока, стара, стіни повигинались, солома потемніла, потрухла, мохом узялась, дірки світять голими латами. А весною зацвіте садок , посіє Катря квіти під вікнами, і суму мов не було. Вперше по весні Шевченкова родина розташувалась коло хати надворі вечеряти. Але невесела та вечеря: зморений батько свариться, мати заклопотана, зажурена, дочка заплакана. Зайшов звичаєм сусід погомоніти й дивується, що так пізно вечеря. То мати й розповіла про їх клопіт: Тарас десь дівся. Скрізь обшукали, та так і не знайшли. Вирішили після вечері знов іти шукати.
Зарипіли десь вози; вдарила луною багатоголоса пісня. Всі забули на деякий час про хлопця, заворушились – чумаки! – повиходили назустріч. Аж тут Катря побачила Тараса. Почали допитуватись, де був. Хлопець і розповів, що заблукав у полі, стрів чумаків, вони посадили його на віз, дали батіг у руки та й привезли додому. А як повкладала мати дітей спати, а сама з сусідами сіла на призьбі, почав Тарас тихим голосом розповідати брату та сестрі, що ходив туди. Де сонце заходить, і бачив залізні стовпи, що небо підпирають. Крадькома прислухалася мати:
Упродовж всієї своєї історії людство намагається відповісти на ці вічні питання. Давайте поміркуємо разом. Мені здається, що добро в першу чергу пов'язане з умінням радіти і співчувати, співпереживати, відгукуватися на відчуття інших і тримати свою душу відкритою.
Коли ми говоримо про людину «добрий», то маємо на увазі, що він готовий ' прийти на до ншому, роблячи це не заради вигоди, не на показ, а безкорисливо, за велінням серця.
Але чи можна бути добрим взагалі, ніяк не проявляючи доброту в справах? Мені здається, навряд чи. А чи можна примусити людину бути добрим? Неможливо! У англійців із цього приводу є цікаве прислів'я: «ви можете змусити коня підійти до води, але не можете змусити її пити». Добрі справи люди здійснюють за велінням серця, за наказом совісті, а не з примусу.
Чи є початком доброго відношення до людей уміння прощати? Але необхідність і готовність прощати спричиняє за собою етичний пошук. Як співвіднести доброту і поблажливість, провину і покарання? Відповіді на ці складні питання нам доводиться вирішувати все життя.
Але мені хочеться, щоб ви в будь-якій життєвій важкій ситуації пам'ятали слова Габріеля Гарсіа Маркеса: «Завжди знайдуться люди, які захочуть заподіяти тобі біль. Але потрібно продовжувати вірити людям, тільки бути трохи обережніше»
