Еще в древние времена люди прекрасно понимали силу и значение слов в жизни человека. Возможно, вам известна знаменитая философская притча о трех «ситах» Сократа. К знаменитому древнегреческому мудрецу пришел знакомый, который хотел рассказать ему об одном его друге. И тогда Сократ попросил «просеять» его рассказ через три «сита»: правды, добра и пользы. Оказалось, что вести, которые принес знакомый Сократа, не вполне правдивы, плохи и не принесут никакой пользы. Тогда именитый философ спросил его, а зачем ему знать то, что намерен сказать ему знакомый. В аллегорической форме притча вещает нам о роли слов в жизни человека. Вспомните строки русского поэта Вадима Шефнера, говорящие о том, что «словом можно убить, словом можно А всегда ли мы аккуратно и взвешенно подбираем слова, помня, как много они значат в человеческой жизни? Помним ли то, что слово – это не просто символ, а нечто большее? С древнейших времен люди старались говорить, используя определенные правила, коротко и ясно.
На глиняных табличках шумеров еще в IV-II тысячелетиях до нашей эры найдены наставления о том, как вести себя в разговоре. В те далекие времена люди понимали, что нельзя говорить в раздраженном состоянии, ибо потом придется раскаиваться. «Законы Ману», являющие собой древнеиндийский сборник поведенческих норм, гласили, что нельзя произносить слова в удрученном состоянии. Непозволительно словами уязвлять либо устрашать других. На древнем Востоке считалось наибольшим оскорблением уйти, не дослушав человека до конца. Грубые словесные оскорбления, усиленные обидами и душевными переживаниями, могут вызвать серьезные заболевания. Злые слова несут отрицательную энергетику, нанося ущерб человеческой психике. В противовес им добрые, сердечные слова и пожелания помнятся годами, привносят гармонию и спокойствие в человеческую душу. Но, к великому сожалению, в современной жизни мы часто забываем или не хотим говорить ласковые и нежные слова.
Как было бы здорово, если бы люди не стыдились и не забывали благодарить друг друга, говорить красивые комплименты. Нам Богом дан великий дар – язык, с которого мы общаемся и передаем информацию. Нельзя забывать о великой ответственности в обращении с ним. Слова имеют огромную силу, которую можно использовать во благо человека. Ведь именно они – «одежда» наших мыслей, определяющих качество тех условий, в которых мы живем.
Рідне слово — таке ніжне, барвисте, найдорожче. Воно хвилює серце, бо мова українська — це невичерпне джерело, скарбниця народного духу. Вона мелодійна, ласкава, ніжна, багата. Коли чуєш українську мову, здається, що це співають лісові пташки, шумлять бурхливі гірські водоспади. Мова — порадник і вчитель тим, хто її шанує і любить, і суддя тих, хто її зневажає.
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється, ожива, як їх почує.
Так писав про рідне слово Тарас Шевченко. Не можна не погодитися з великим поетом. Мова наша така мелодійна, неповторна, бо увібрала в себе гомін полів і лісів, вона зіткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Для кожного українця рідне слово пов’язане з краєвидами, з картинами сільської природи і міськими пейзажами. У ній відбиваються звичаї, традиції, розум і досвід, краса і сила українського народу. Ще в дитинстві вона допомагає нам пізнати світ, відкривати для себе таємниці життя. Без мови не може розвиватися жодна нація, бо вона допомагає людям обмінюватися думками, висловлювати почуття, досягати взаєморозуміння, створювати духовні цінності.
Ніжне українське слово пробуджує в нас людину. Це те найцінніше, що передає наш народ із покоління в покоління як найдорогоцінніший скарб. Доки жива мова, доти живий і народ.
Століттями нашу мову гнали, переслідували, забороняли. У відповідь на приниження, гніт, сваволю український народ творив свою історію, культуру, плекав рідну мову. І мова зацвіла, наче троянда. Ніжна і співуча, вона звучить у серці кожного з нас. Вона звучала раніше з уст українців, вона піснями додавала козакам сили, звучала у народних думах і піснях. Вона приходила з творів І. Котляревського і Т. Шевченка, І. Франка. Саме вони довели існування слів, від яких «серце б’ється, ожива, як їх почує».
Тільки людина з глибоким почуттям патріотизму здатна зберегти в душі пошану до рідної мови. Бо слова «мова» і «Батьківщина» духовно споріднені. А той, Хто байдуже ставиться до мови, байдужий і до минулого, теперішнього і майбутнього свого народу.
Мова народу — найчарівніший цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається. Мова допомагає нам завжди. Є слова, які викликають радість і збуджують душу. Це слова добрі, слова підтримки і співчуття. Найніжнішими словами ми відкриваємо серце коханій людині, щирими розмовами довіряємо таємниці друзям, словами твердими даємо обіцянки. XX століття принесло нашій мові й культурі високі злети й найскладніші випробування. Наше слово вмирало з голоду і бідувало, плакало за людьми, кинутими за ґрати, розстріляними, знищеними морально. Слово українське стало ніби сховком людського духу, скарбницею, до якої народ складав і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну, —
писав, незважаючи на заборони, В. Сосюра.
Не можна жити в Україні, не милуючись рідною мовою, не знаючи і не вивчаючи її. Нашій мові, наче живій людині, потрібна любов і духовна міць. Тож давайте пізнавати красу рідного слова, любити Вітчизну, пишатися нашою барвистою, чарівною мовою!
Відповідь:
Б
Пояснення: