1. І я пізнав солодкий біль, в якім цвіте трава.
[ ], (в якім...). означальне.
|↑
який?
2. Цвіте липа так буйно і розкішно, що все місто плаває в задумленому мареві.
[ так...], (що...). обставинне міри і ступеня.
|↑
наскільки?
3. День був душний та жаркий, незважаючи на те, що краплі вранішнього рясного дощу іскрилися на траві.
[ , незважаючи на те...], (що...). – обст. допусту.
|↑
незважаючи на що?
4. Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися.
[ ], (щоб...). – обставинне мети.
|↑
навіщо?
5. Не сумуй, що забрали птахи з собою літо у вирій.
[ ], (що...). – зʼясувальне.
|___↑
через що?
6. Кричить, що аж у вухах лящить.
[ ], (що...). – обставинне міри і ступеня.
|↑
наскільки?
Сполу́чник або злучник[1] є службова частина мови, що послуговує для зв'язку однорідних членів речення та частин складного речення. Сполучники не мають власного лексичного значення й не виконують у реченні граматичну роль.
До сполучників належать і, та, й, але, а тощо.
Сполучники зв'язують слова (батько й мати), словосполуки (довгі вулиці та високі кам'яниці), сурядні речення (Учитель читає, а учні слухають) та складники складнопідрядних речень (Коли вчитель читає, учні слухають). Залежно від синтаксичної функції сполучники поділяються на сурядні (і (й), та, та й, а, але, або, чи, прикладкове як) та підрядні (коли, що, якби, наскільки, хоч, мов, наче, часове й порівняльне як).
За походженням сполучники поділяються на первісні, що морфольогічною будовою не пов'язані з іншими частинами мови (і, а, чи, та), і на похідні від інших частин мови (щоб, якби, проте, однак, буцімто). Інтонація речення може рекомпенсувати відсутність сполучника (Якщо підеш направо, загризе тебе вовк: Підеш направо – загризе тебе вовк), явище часте в розмовній і художній мовах. У давнішій літературній мові, як і в народній, декотрі сполучники виступають синкретично, в різних синтаксичних функціях (наприклад, що в значенні бо, коли тощо).