оповідь, що пояснює походження певних елементів світобудови чи світу загалом через емоційно-чуттєві о́брази. Міф є основою різних релігійних систем, фольклорних традицій, художньої творчості. Окремі міфи, які складають певну систему, утворюють міфологію того чи іншого народу, культури, соціальної групи, яка лежить в основі характерного їм світогляду.
Міфи характерні як для первісних народів, що перебували або перебувають на стадії дораціонального, дофілософського та дорелігійного мислення, так і сучасної людини. Стосовно сучасних проявів міфів та їх наслідувань вживаються терміни «неоміф» або «псевдоміф». У новітніх дослідженнях міф часто розглядається як альтернатива науковому мисленню і невід'ємна складова сучасної культури[2].
Объяснение:
Жанрові особливості
Хоча думи визначаються як ліро-епічний жанр, але в них переважає епічний елемент. Про це свідчать чітка побудова сюжету, фабульність, оповідний характер опису подій, який, як правило, ведеться у хронологічній послідовності. Проте розповідь майже завжди подається у ліричному освітленні, яке виявляють широкі авторські відступи, пейзажні замальовки, проникнення у внутрішній світ героїв, оспівування їхніх почуттів та переживань.
На думку Г. Нудьги, «на відміну від плавності і широти розповіді гомерівського епосу в думах наявний сильний ліризм, який разом з драматизмом викладу дуже зворушує слухача. В цьому відношенні думи близькі до балад і деякий час європейські вчені так і називали їх українськими баладами. Однак своєрідна, надто оригінальна, тільки думам притаманна віршована форма, неповторний стиль, їх поетика виключають подібне ототожнення».[3].
Думи відзначаються стрункою, відшліфованою упродовж століть своєрідною поетичною формою, відмінною від усіх інших віршових форм українського фольклору. Неподібність дум до інших жанрів визначається передусім манерою виконання. Виконувались думи речитативом, що було своєрідною формою декламації в урочистому, піднесеному стилі. Драматизм виконання підсилювався музичним супроводом — грою на кобзі (рідше бандурі чи лірі). Віршовою і музичною формою думи репрезентують вищу стадію речитативного стилю, розвиненого раніше в голосіннях. Довгі рецитації дум наявні в пливкій, мінливій формі. Тому дуже важко (або й неможливо) вивчити їх напам'ять дослівно. На думку дослідників, кожен кобзар переймав від свого вчителя зразок рецитації (речитативного виконання) лише в загальних рисах, а тоді витворював свій варіант мелодії, під який виконував усі думи свого репертуару. Тобто досить гнучка та вільна щодо словесного та музичного вираження дума ніби завжди народжується заново, імпровізується. Жоден наступний варіант думи, навіть якщо вона виконується одним і тим самим виконавцем, не є тотожним з попереднім: у ході відтворення одні елементи мимоволі опускаються, інші додаються, тому думи належать до найбільш імпровізаційних видів фольклору.
+Думи про героїчну боротьбу українського народу проти шляхетсько-польського поневолення:«Дума про Самійла Кішку», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Буря на Чорному морі», «Дума про козака Голоту» чи «Козак-нетяга»,
Нова Водолага. Моє рідне селище, моя маленька Батьківщина, край із чудовими народними традиціями та мальовничою природою.
Щодня ходимо широкими твоїми вулицями, милуємось чудовими краєвидами. Як же нам хочеться, щоб ти було вічно молодим і квітучим!Вчителька розповіла нам, що наше селище заснував Харківський полковник Григорій Донець, як фортецю для захисту від ворогів. Всередині фортеці знаходилася одна церква і декілька поселень. Так з’явилося наше селище на карті, почало рости і розвиватися.
В нашому селищі є річка Водолажка, вона невелика за розміром. З розповіді бабусі, я дізнався, що раніше ця річка була набагато більшою. Багато хто вважає, що саме від назви річки пішла назва селища.
Добрі, чесні, порядні люди жили і живуть в нашому селищі. Приємно прогулюватися нашим селищем, бо воно дуже красиве.
На центральній площі на свята збирається багато людей, щоб відпочити та поспілкуватися, подивитися виступи артистів. Ласкаво манить дорослих та дітей своєю тишею, загадковістю, тінню могутніх дерев селищний парк, який знаходиться біля центральної площі.
Всіх дивує величчю Свято Преображенський храм. Це він своїми дзвонами сповіщає про церковні свята.
Біля величного обеліска загиблим воїнам завжди горить вічний вогонь. Так шанує наше селище пам’ять про людей, які віддали своє життя за наше світле майбутнє. На свята біля пам’ятника багато квітів, а особливо в День Перемоги.
Тато, мама, бабуся розповідали про страшну війну в нашій країні. Мої прадідусі і прабабусі брали в ній участь.
Мій прадід, Перекопський Василь Андрійович (1921-2004) під час війни був командиром артилерійського взводу на Дніпропетровщині, мав звання старший лейтенант. Під час одного з боїв він був поранений уламками бомби, був госпіталізований. Але один уламок так і залишився в тілі діда, з яким він прожив все життя. Після розриву бомби дід став дуже погано чути і став інвалідом на все життя. Мій дідусь розповідав мені, що прадід завжди чекав на 9 Травня. Свято Перемоги для нього було найголовнішим святом. Рідні і близькі завжди вітали його з цим чудовим днем.
Моя прабабуся, Перекопська Явдоха Олексіївна (1922-2007), народилася у Новій Водолазі, працювала у колгоспі. Під час війни була вивезена до Німеччини, в місто Мюнхен і знаходилася там протягом трьох років. Там прабабуся працювала на фабриці, виготовляла на станках деталі для військових літаків. Батько казав, що моя прабабуся завжди зі сльозами на очах згадувала ті тяжкі часи.
А батьки татової мами, моєї бабусі, теж пройшли дуже важкий шлях до перемоги.
Мій прадід, Жмайло Тимофій Максимович (1915-1981), народився у селі Знам’янка, Нововодолазького району. Під час війни він пройшов майже всю територію України і був тяжко поранений. Додому він повернувся без однієї руки.
Моя прабабуся, Гарбуз Марія Данилівна (1923-2004), теж народилася у селі Знам’янка, Нововодолазького району. Почала навчатися на медсестру, але не встигла довчитися, почалася Велика Вітчизняна війна. Під час війни прабабуся була вивезена до Німеччини, місто Есен-Купферде. Там прабабуся працювала на ткацькій фабриці, виготовляла парашути. Моїй мамі прабабуся Марія розповідала, що під час втечі із німецького полону, вони перейшли міст, де на протилежному березі їх зустріли американські війська. Як же вони були здивовані, коли американці повідомили, що міст повністю заміновано. А вони не знали цього і перейшли міст. З тривогою і болем у серці прабабуся згадує той період свого життя.
Ми завжди будемо пам’ятати їх тяжке героїчне життя.
А ще я навчаюся у найкращій школі нашого селища. В ній працюють чудові вчителі, які допомагають дітям стати справжніми людьми, вчать любити і знати свій рідний край, свою Батьківщину.
Люблю тебе, Нова Водолаго, мій рідний край, моя земля, земля моїх батьків, той чарівний куточок Землі, де я щасливий. Пишаюся тим, що я— нововодолажчанин. Квітни, моя Батьківщино!
Я писала так, Тетянко! Зміни назву селища, і готово!