Я вважаю, що молодь, не сприймаючи життєвий дослід старшого покоління, чинить велику помилку, а потім шкодує про це. Мрія кожних батьків - це виховати свою дитину в любові й добробуті. Порадами вони намагаються захистити свою кровинку від необдуманих вчинків і, спричиненої ними, небезпеки. Але чим доросліше стає дитина, тим менше уваги вона звертає на поради батьків. Постає питання: до яких наслідків може призвести така поведінка? І чи завжди потрібно слухати поради батьків?
Відповідь я пропоную знайти на сторінках роману Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні". Мати Чіпки Варинеченка - Мотря - бажала сину кращої долі, а він, потрапляючи під вплив жорстокого оточення, забуває про материнську любов і стає на шлях духовної деградації й злочину. Але навіть в такій ситуації, Мотря ще має надію повернути сина на істинний шлях, вона не відвертається від нього, а всіляко допомагає, за що потім отримує "винагороду" - Чіпка виганяє її з дому. Чи не знаходите ви причину такого нещастя у відношенні сина до матері? Будь Чіпка розумніший, навіть такі обставини, як жорстоке оточення і суцільна несправедливість, не змогли б зломати дух людини.
Ще, я вважаю доречним, навести приклад з власного досвіду. Був такий період мого життя, коли я потрапила під вплив сучасних журналів і телівізійних передач, які нав"язували кожному власні думки. Тоді я не розуміла, того аспекту, що не в моїх інтересах слідувати цим порожнім словам, які створюються лише для ввигоди підприємців. Нажаль, я слухала їх дуже уважно і закривала вуха, коли мені починали щось радити мої батьки. Я дуже шкодую про це. Я мала багато марних клопотів, що інколи породжували погані наслідки. Я рада, що все-таки мої друзі відкрили мені очі. Я почала прислухатися до слів батьків і зрозуміла, що це і є та єдина істина, яка є вказівником на життєвій дорозі. Зараз я впевнена, що у майбутньому не припущусь подібних помилок.
Отже, батьки - це наближчі люди, для кожної людини. Вони дарують нам часинку свого досвіду і наша вдячність повинна бути безмежною. Таким чином, прислуховуючись до порад і користуючись ними на життєвому шляху, ми полегшуємо життя собі і знімаємо важкий тягар турбот і переживать з душі батьків.
Зробити з тесту переказ.
Ліна Костенко Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно, и яка це була нагорода—священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, здається, перстень. Знаю тільки, що з давніх- давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед сустльством. Ti перші сипалися щедро, і часто з рук неправедних. Tі другі завжди приходили з запізненням, а часом і посмертно. Досить згадати хоча б трьох славетних поетів-Данте, Петрарку і Торквато Тассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим вінком на голові. Важко собі уявити цкю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був Увінчаний цим лавровим вінком, це прималював йому Рафаель, вже на посмертному портреті. Петрарка теж такі не дочекався гідного визнання. 1 з гніву, з образи за поезію, за поетів він сам собі поклав на свою втомлену голову лавровий вінок - не з марнославства, а щоб не була понижена в очах людства велич поетичного генія. Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прикутий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди. Така сумна історія найславетніших лауреатів, то що вже казати про тих, що не сягнули іхньої слави, хоч і мали талант і працювали подвижницьки для своїх народів? Лаври здавна вважалися символом перемоги і слави. Була навіть легенда, що в лавр не може вдарити блискавка. Але в голови поетів завжди били всі громи і блискавки всіх суспільних нещасть. Недарма Ярослав Iвашкевич сказав у одному вірші, що доля плете поетові два вінки. Тобто —лавровий і терновий. Далі в процесі гірких еволюцій людства на поетів одягали і солдатську шапку, і арештантську робу, і стріляли му спину, і ставили чобіт на груди. Вдосконалювалась також і система заохочень. I все глибшою робилася прірва між двома типами поетів, особливо помітна в наш час. Ще зовсім недавно про це я писала: «Буває час орлів, а нині pізне птаство. 3 державної руки сипнули ім пшона». Відцвірінькали, і настав грізний час-блискавка вдарила у фальшиві лаври, і вони обсипалися із суєтних голів.