Для кожної людини книга відіграє різну роль у житті. В одних це лише шматки паперу, а для інших - цінний скарб. Особисто я, дуже люблю читати все нове та захоплююче. У мене вдома є невеличка бібліотека. Всі книжечки в ній розкладені по алфавіту. Кожного місяця я протираю їх від пилюки чистою серветкою. Навіщо це все, напевно запитаєте ви?
На мою думку, книги - ніби живі створіння, які також вміють відчувати та думати, вони ніби живуть своїм особистим особливим життям, наовненим різних пригод.Вони дуже люблять, коли за ними доглядають.
Мій друг Петрик взагалі не любить книжки. Я його не розумію. Він малює по їхнім сторінкам як простим олівцем, так і ручкою. Як він так може робити я не розумію. Ми повіинні берегти ці чудові скарби адже без них не буде щасливого майбутнього.
Дорога Олександро Дмитрівно!
Сьогодні, в „день працівника освіти”, в першу неділю жовтня, я набрала Ваш номер і привітала з Днем Вчителя. Ви мені сказали, що зберігаєте всі мої давні вітальні листівки ... Це мене дуже зворушило, защеміло біля серця...
А я... Я рідко вам телефоную і не завжди вітаю, бо все чекаю, що будуть кращі часи, що буду успішніша (по загальноприйнятим міркам), переживаю, що потурбую не вчасно, не знаю, що сказати, що побажати... Бо все, що є найцінніше в людині, у вас є: щирість, чисте слово, мудрість, терплячість, вміння прощати, вміння бачити в людях тільки хороше, ясне. Як казав Іван Франко, „добрий все бачить лиш добре”. У вас усе є... Ви прийняли біль та випробування від людей та від життя і зуміли залишитись такою ж добросердною, як і раніше.
Зараз все можна надрукувати, але чомусь захотілось написати вам на листках у косу лінійку, таких самих, на яких ви червоним виписували мені писані букви, великі та маленькі. Вибачте, Олександро Дмитрівно, що моя каліграфія з тих пір змінилась в гіршу сторону і не заслуговує тепер на гарну оцінку...
Пам’ятаєте: у перший клас Перемилівської восьмирічки в той рік прийшло 13 учнів. Ви були дуже терплячими до нас. З дитячою безпосередністю хтось із учнів запитав, чому ви стали вчителем? Ви взяли наші зошити за один край і відпустили їх „відкритим баяном”: зелені, блакитні, жовті, рожеві зошити. Ви нам пояснили, що стали вчителем, бо в дитинстві дуже сподобалось, як ваша вчителька так тримала зошити однією рукою і перераховувала їх іншою. Може, це був лише жарт, але чомусь той епізод ще й досі перед очима. Звичайно, ви стали вчителем, бо це ваше призначення, ваша доля. Не так вже й багато людей виконує своє призначення на цій землі, а вам дуже пощастило – ви знайшли с в о є – отже - життя в д а л о с я!
Мало що з того часу залишилось, але пам’ятаю: ми з класом в лісі. Травень, чи початок червня, все зелено, діти не змовкають, бігають, кричать. І тут ви запропонували нам зупинитись і трохи Настала тиша. Я підняла голову вгору – високі-високі дерева торкалися неба, співали птахи, листя шелестіло від вітерцю, дзичали летючі комашки, пахло зеленню, мохом, пахло лісом. Тоді вперше я відчула м и т ь. І вона залишилась зі мною назавжди. З таких миттєвостей і складається наше усвідомленне життя, а все інше – плетиво думок про минуле та майбутнє. Так оту, дорогоцінну, теперішню мить ми часто пропускаємо...
Ви вчите нас не словами, а своїм прикладом. Кожен вчитель переймається помилками своїх учнів: Як можна писати так криво та неграмотно? Як можна так накреслити в зошиті? Як можна не вивчити цього правила? Не прочитати такого цікавого?
Аби ж то тільки й помилок, що в прописах... Кажуть, справжній вчитель хворіє, бо приймає на себе помилки учнів... Простіть, Олександро Дмитрівно, за мої помилки... Дозвольте залишатись вашою ученицею, вчитися у вас людяності, милосердю, невибагливості, вдячності, делікатнності, тактовності, терпінню, гарної української мови, істинної інтелігентності, істинної шляхетності.