Мені шкода людей, у яких немає друзів, а ще більше шкода тих, хто вважає, що зможуть прожити без друзів. Мені пощастило: у мене є справжній друг. Його звуть Артем, і ми знайомі ще й дитячого садочку. Не можу сказати, що ми ніколи не сварилися, але ми завжди розуміємо один одного. Ми дивимося різні фільми, читаємо різні книжки, слухаємо різні групи. Але ніколи ми не казали, що вподобання іншого - дурниці, а те, що подобається мені - краще.
У нас часто буває так, що ми маємо різну думку щодо якогось питання. Але, навіть якщо ми не згодні один з одним, це не означає, що ми не друзі. Скоріше навпаки: ми дружимо, незважаючи на те, що ми дуже різні і не завжди згодні один з одним. Ми сприймаємо один одного такими, які ми є, зі всіма недоліками, бо немає на світі досконалих людей. Мабуть, це й є ознакою справжньої дружби.
-Добридень, Сашко.
-Добрилень, Наталіє Петрівно.
-О, як ти підріс за літо! Вже такий високий став!
-Еге, підріс! Тепер буду вищий за всіх у класі!
-Тю, не переживай. Діти всі ростуть. Будеш скоро викоким, як твій батько!
-Ой людоньки, не хочу!
- Чому? Чоловіки мають бути високими та стрункими! І ти будеш!
- Кахи-кахи! Який же я чоловік? Мені ж тільки 9 років!
- Сашко, ну, ти ж колись станеш дорослим... Від цього нікуди не дінешся.
- Мені ще ого-го скільки років бути дитиною. Ще треба школу закінчити. А вона така складна. Думаю, що доведеться ще років 30 вчитися в ній.
- Чому це?
- Важко гризти мені, Наталіє Петрівно, граніт науки цей.
- Ой, нещастя моє, треба старатися. Сумлінно виконувати всі домашні завдання.
- Ой, людоньки, так я ж їх виконую! От тільки оцінки погані!
- А чому тоді оцінки погані?
- Я ж кажу: граніт науки важко мені гризеться.
-Ах смішний же ти, Сашко!
- Ой лишенько, я ж до школи запіснююсь!
- Ну добре, бувай.
- Будьте здорові!