Український рушник споконвіку був символом України, як і калина, і верба, і українська пісня. Але українських народних пісень уже мало співають. На вербах, що ростуть уздовж річок, хлопчиська влаштовують «тарзанки», з яких стрибають у воду. А рушник — це просто кусок білого полотна з вишитими на ньому птахами і квітами...
Нещодавно я була на весіллі у своєї двоюрідної сестри. Реєстрація відбувалася в Центральному палаці одруження, вінчання в церкві — усе було дуже красиво. Ось машини вже під'їхали до ресторану, де мав відбутися банкет. Вийшли на ґанок батьки молодих. У руках у матері нареченої був величезний рум'яний коровай, що лежав на красивому рушнику. Я не повірила своїм очам — це був той самий, котрий довго вишивала наша бабуся і який ми із сестрою, жартуючи, ледь не розірвали навпіл: кожна тягла його до себе. Тоді в бабусі на очах виступили сльози. Пізніше вона розповіла нам, що дуже старалася зробити цей рушник схожим на той, з яким зустрічали після вінчання її і дідуся їхні батьки...
Наречений і наречена вийшли із розкішного лімузина, поклонилися батькам, поцілували коровай, який потім разом із рушником лежав на весільному столі.Отже, не вмерла ця традиція, не вмер рушник. Так зустрічали молодих в Україні і сто, і двісті років тому. Навіть зараз, коли на нинішніх наречених — розкішні вінчальні плаття, женихи одягнені в елегантні смокінги, а весільний кортеж складають здебільшого блискучі «іномарки», неодмінним атрибутом навіть найсучаснішого весільного торжества залишається простий, може, навіть грубий український рушник. Він не змінився. Змінився час, іншою стала Україна, а український рушник залишився колишнім. На ньому так само шаріють ягоди калини і горобини, співають птахи, зеленіють гілки дерев, синіє льон. Його, як і колись, вишивають з любов’ю, довго просиджуючи біля вікна.
Я впевнена, що рушник залишиться таким же, яким він був завжди. Недарма його прославляли Тарас Шевченко, Павло Тичина, Андрій Малишко. Рушник — це святиня. Святині не змінюються. Вони або живуть, або вмирають.Бабуся, чи простиш ти мене? Чи піднесеш і мені в день мого весілля неоціненний подарунок, у який вкладеш свою душу? Чи вишиєш ти і для мене український рушник? Я дуже на це сподіваюся. Нехай і в моїй родині буде святиня.
Зима – чарівна пора року. Мені подобається, коли надворі ясна морозна погода та падає сніг. На вікнах з’являються вигадливі малюнки Коли все навкруги стає білим, здається, що ти потрапив у зимову казку. Взимку можна кататися на санках, лижах, гратися в сніжки та ліпити сніговиків. Коли взимку надворі сильний мороз, то спочатку навіть не хочеться виходити з дому. Проте коли йдеш по засніженій вулиці, а сніг під ногами весело скрипить, на серці стає так радісно! Головне в таку погоду – не стояти довго на одному місці. Коли рухаєшся – ходиш, бігаєш, катаєшся на санках – замерзнути неможливо! У січні ми відзначаємо найцікавіші свята – Новий рік та Різдво. У цей час збираються всі близькі та друзі, а мама готує смачні страви. Мені подобається, коли підчас зимових свят у вікнах усіх квартир мерехтять різнобарвні лампочки. Найприємніше в новорічних святах – дарувати та отримувати подарунки. Колись я вірив, що їх приносить Дід Мороз і писав йому листи. Проте й отримувати дарунки від батьків дуже цікаво! Зима дарує нам багато краси та веселощів. Незважаючи на холоди, можна проводити час з користю для здоров’я, а також більше уваги приділити своїм близьким людям. А крім того, варто пам’ятати, що зима невічна і скоро прийде тепла, лагідна весна.
Нещодавно я була на весіллі у своєї двоюрідної сестри. Реєстрація відбувалася в Центральному палаці одруження, вінчання в церкві — усе було дуже красиво. Ось машини вже під'їхали до ресторану, де мав відбутися банкет. Вийшли на ґанок батьки молодих. У руках у матері нареченої був величезний рум'яний коровай, що лежав на красивому рушнику. Я не повірила своїм очам — це був той самий, котрий довго вишивала наша бабуся і який ми із сестрою, жартуючи, ледь не розірвали навпіл: кожна тягла його до себе. Тоді в бабусі на очах виступили сльози. Пізніше вона розповіла нам, що дуже старалася зробити цей рушник схожим на той, з яким зустрічали після вінчання її і дідуся їхні батьки...
Наречений і наречена вийшли із розкішного лімузина, поклонилися батькам, поцілували коровай, який потім разом із рушником лежав на весільному столі.Отже, не вмерла ця традиція, не вмер рушник. Так зустрічали молодих в Україні і сто, і двісті років тому. Навіть зараз, коли на нинішніх наречених — розкішні вінчальні плаття, женихи одягнені в елегантні смокінги, а весільний кортеж складають здебільшого блискучі «іномарки», неодмінним атрибутом навіть найсучаснішого весільного торжества залишається простий, може, навіть грубий український рушник. Він не змінився. Змінився час, іншою стала Україна, а український рушник залишився колишнім. На ньому так само шаріють ягоди калини і горобини, співають птахи, зеленіють гілки дерев, синіє льон. Його, як і колись, вишивають з любов’ю, довго просиджуючи біля вікна.
Я впевнена, що рушник залишиться таким же, яким він був завжди. Недарма його прославляли Тарас Шевченко, Павло Тичина, Андрій Малишко. Рушник — це святиня. Святині не змінюються. Вони або живуть, або вмирають.Бабуся, чи простиш ти мене? Чи піднесеш і мені в день мого весілля неоціненний подарунок, у який вкладеш свою душу? Чи вишиєш ти і для мене український рушник? Я дуже на це сподіваюся. Нехай і в моїй родині буде святиня.