Розставте розділові знаки!
Є у поемі Тараса Шевченка «Сон» рядок «умію, та не хочу». Це – фраза якою герой цього твору котрого ототожнюємо з самим поетом відповів на запитання землячка в цинкових ґудзиках Так ти шо – і говорить не вмієш по- здєшнєму?
Зовсім зрозуміло що відраза говорити «по-здєшнєму» а тим більше – у царських палатах до яких у своїй уяві пробрався оповідач обумовлена подвійною причиною. По-перше тим що говорити «по-здєшнєму» то означає вдаватися до мови гнобителя ненависного героєві. По-друге – тим що спілкуватися не по-українськи а чужою мовою із земляком котрий насправді і сам не тямить «по-здєшнєму» бо пече суржиком – це протиприродність виправдання якій знайти неможливо.
Психологічна мотивація цієї напруги відрази зрозуміла гострота усвідомлення історичних болей України в самісінькому епіцентрі царства зла особливо чутлива.
Я відвідую заняття школи карате. Стало відомо, що Ігор П. із нашої групи дуже сильно вдарив дівчинку — однокласницю. Ми знали, що за Ігорем давно закріпилася слава першого бешкетника в школі. Але щоб ось так... Тренер довго розмовляв із батьками Ігоря й дівчинки, а потім було прийняте рішення.
На одне з тренувань прийшли батьки обох сторін. Ми вишикувалися в дві шеренги. Ігор роздягнувся до пояса й пройшов через наш стрій, а ми, доторкаючись до нього своїми поясами, висловлювали своє обурення. Ігор плакав. Йому не було боляче, він плакав від сорому за свій вчинок. Далі він підійшов і вибачився перед усіма: перед дівчинкою, її батьками, своїми батьками, перед тренером, і перед кожним із нас. Я думаю, що це буде йому уроком на все життя. Ігор після цього дуже змінився, навіть сам став зупиняти бешкетників, які негідно поводили себе в школі.