Коли я влітку жив у бабусі, стався один цікавий випадок. У бабусі був красивий чорний кіт Мурчик. Він був дуже розумний, але мав незалежний характер. Він вільно гуляв по окрузі, наганяючи жах на сусідських котів та навіть їх господарів. Якщо його брали на руки, він відразу виривався і міг подряпати.
І ось одного разу Мурчик зник. Раніше він іноді пропадав на ніч, щонайбільше на добу. А тут не з'являвся вдома тиждень. Всі засмутилися, бабуся боялася, що з котом щось сталося. Вона ходила по вулицях, питала сусідів, але Мурчика ніхто не бачив.
І ось якось ми з бабусею проходимо повз одного будинку, а там сидить біля хвіртки чорний кіт, дуже схожий на Мурчика. Ми зупинилися, а він швидко підбіг та почав тертися нам об ноги. Це був Мурчик. А виявилося, що господарі цього будинку поїхали на кілька днів і випадково залишили кватирку відкритою. Мурчик вліз всередину, бо звідти пахло рибою. Сусіди сушили її в кухні на вікні. І Мурчик в їх відсутність ласував рибкою. А коли сусіди повернулися і помітили, швидко виліз і втік.
Нам з бабусею було дуже соромно за Мурчика, коли сусіди розповідали цей кумедний випадок. Але вони не розсердилися, бо самі забули закрити кватирку. Ми всі посміялися, але потім бачили, як Мурчик часто навідувався до них у двір і довго сидів, стежачи очима за кватиркою, на яку сусіди повісили захисну сітку.
Заходило сонце. Легенький вітерець, ще не літній, а скоріше весняний, приємно лоскотав обличчя. Стоячи на ґанку, озираюся навколо.
Начебто літо ще не настало, але у повітрі стоїть тихе передчуття спеки. Десь неподалік закувала зозуля, а он у молодій зеленій траві вовтузяться шпаки. На клумбах, оточених свіжовибіленим бордюром, починають розкривати чарівні бутони тюльпани, півники, тя інші весняні красені. Майже безхмарне сьогодні небо потроху вкривається багрянцем.
Потроху холодає, під одяг пробирається морозець і щипає шкіру. Я поспішаю повернутися додому. Перед самими дверима кидаю прощальний погляд на весняний пейзаж. Сонцу вже спустилося за обрій. Небо тьмяніє. На землю спускається вечір.