Українська народна казка Полтавщини
Якось раз вовк із зайцем покумалися. Приятелями були. Але так трапилося, що вовк зо два дні не міг нічого вполювати, голодний такий, що аж зубами клацає. Прибіг він до зайця, та й каже:
— Ну, куме, що було між нами, то було, тепер прощайся зі світом, бо я тебе мушу з’їсти.
А заєць каже:
— Ей, куме, та ти бачиш, який я малий? Чи ти мною наїсися? Ліпше ходи зі мною на толочку, там кобила пасеться. Ти її дістань, то матимеш що їсти.
Вовк каже:
— Добре веди.
Прийшли вони на толочку, бачать, пасеться кобила, а вуздечка за нею по землі волочиться.
— Ото добре! — каже заєць. — Слухай, куме, я тобі до ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за вуздечку, а ти тоді підбіжи, я тобі вуздечку засилю на шию, то вже тоді кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лише добре піджени, то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.
— Добре, — каже вовк.
Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв вуздечку за кінець, зав’язав петельку, моргнув на вовка, той прискочив із-зі корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам тікати.
Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати! А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила. Вже би всього відрікся, ба, коли бісова вуздечка на шиї зав’язана.
А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові.
Як кобила вчуяла той крик, гадала, що то другий вовк, як пуститься тікати, а вовк на вуздечці за нею тягнеться.
Що він не гепне об камінь або пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.
Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Підходить ближче, а то вовк за шию на вуздечці зав’язаний. Не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить того, що відтоді вже вовки ніколи зайців у куми не просять.
Хотинська фортеця - прекрасний зразок середньовічного оборонного зодчества України, один з найбільш значних пам'ятників архітектури Буковини. Побудована в XIII в. за наказом князя Данила Галицького на місці ранньослов'янських укріплень. Замок (цитадель) складається з чотирьох оборонних веж, палацу коменданта, офіцерських казарм, церкви з фрагментами розпису XVI в. Довгий час Хотинська фортеця була форпостом Галицько-Волинського князівства, важливим оборонним пунктом Придністров'я. У XVI в. її зміцнює молдавський король Стефан III. У 1621 р. під Хотином об'єднані польсько-українські загони під командуванням гетьмана Я. Ходкевича розбили 150-тисячну турецьку армію, яка вважалася непереможною. Вирішальну роль у Хотинській битві зіграло 40-тисячне козацьке військо гетьмана П. Сагайдачного. Однак Хотин залишився під владою турків, які у XVIII ст. за до французьких інженерів звели поряд з замком Нову фортецю з земляними ровами, бастіонами і чотирма воротами. Усередині міг розміститися 20-тисячний гарнізон.
Після приєднання Бессарабії до Російської імперії в XIX в. фортеця була відновлена, замкова мечеть перетворена в гарнізонну церкву Олександра Невського, а мечеть на території Нової фортеці стала церквою Св. Миколая. Після Кримської війни Хотинська фортеця як військовий об'єкт втратила значення, однак непогано збереглася. Її значні стіни служили декораціями в таких відомих кінофільмах, як "Захар Беркут", "Балада про доблесного лицаря Айвенго", "Дартаньян і три мушкетери", "Стріли Робін Гуда", "Тарас Бульба". До 1000-річчя Хотинської фортеці проведена реставрація. У корпусі казарм відкрита музейна експозиція. На території працює кафе і сувенірна крамниця.