На сьогоднішній день людей з особливими потребами нараховується близько 3 млн
на 46 млн. населення, в нашій державі цей факт призводить до виникнення низки
проблем, пов'язаних із їхньою соціалізацією.
Більшість наших співвітчизників, виїжджаючи за кордон, дивуються, як тут багато інвалідів. Не те, що у нас! Але в Україні людей з обмеженими можливостями не менше, ніж у інших країнах світу. Можливо навіть більше. Вони просто не виходять на вулиці. А все тому, що вулиці, кафе, кінотеатри і навіть оточуючі не готові їх прийняти.
Чи часто ви зустрічаєте на вулицях вашого міста світлофори з дублюванням сигналу звуком, рельєфне мощення вулиць, адекватні пандуси, дублювання написів шрифтом Брайля та інші ознаки створення так званого доступного середовища?
Згідно з даними ООН, від 10 до 15 відсотків населення Землі, а це майже 1 мільярд осіб, є інвалідами тією чи іншою мірою. І в Україні цей відсоток не менше. Вони являють собою найчисельнішу групу меншин. І комфорт цих людей - не їхня приватна, а наша спільна проблема.
У 2008 році набула чинності Конвенція про права інвалідів і Факультативний протокол до неї. Її підписала і Україна. Документ зобов'язує країни. які приєдналися до неї, заохочувати, захищати і забезпечувати повне і рівне здійснення всіма інвалідами всіх прав людини і основних свобод, а також розглядати проблематику інвалідності через призму прав людини.
Якщо говорити простою мовою, Конвенція вимагає ставитися до людей не як до нещасних отримувачів гуманітарної до , а як до повноцінних членів суспільства.
На Заході в останні десятиліття справді зуміли змінити розуміння суті інвалідності. Зараз увага все менше і менше загострюється на тому, що не так з людиною. Натомість інвалідність визнається більше як наслідок взаємодії індивіда з довкіллям, яке не враховує особливостей індивіда та обмежує його участь у повноцінному житті суспільства. Цей підхід називають соціальною моделлю інвалідності.
Наприклад, ми часто стикаємося з тим, що люди з обмеженими можливостями не беруть участі в звичних нам справах, не працюють поруч з нами, не вчаться в університеті, не голосують на виборах в сусідніх кабінках. Але це відбувається не через їхню нездатність це робити. Найчастіше - це наслідок недостатньої підготовленості середовища і оточення. Людям з особливими потребами необхідна наша підтримка і до саме в усуненні "бар'єрів", але в жодному разі не жалість або поблажливість.
Наприклад, на багатьох європейських фестивалях і концертах до квитка для людини з обмеженими можливостями безкоштовно надається квиток для супроводжуючого. В аеропорту Мюнхена для всіх, хто з яких-небудь причин не може самостійно здійснити посадку на рейс, існує спеціальна служба, яка забирає людину прямо з дому і допомагає зайняти своє місце в літаку. І це все, звісно ж, входить у вартість квитка.
Що стосується інфраструктури, то і тут дуже рідко до чогось можна причепитися. Автобуси і вагони метро облаштовані спеціальними пандусами, на кожній станції підземки зазвичай є ліфт, а якщо знадобиться до , то черговий по станції або водій зробить усе, щоб людина відчувала себе комфортно.
Товкти воду в ступі, як голому сорочка,
Решетом воду носити, на ворові і шапка горить,
Шила в мішку не сховаєш, і швець і жнець і на дуду грець,
П’яте колесо до воза, сім п'ятниць на тиждень,
Триматися на волосині, руками жар загрібати,
На злодієві шапка горить, воду решетом носити,
Чужими руками жар загрібати, триматися на чесному слові,
І швець, і жнець і на дуду грець, шила в мішку не сховаєш,
Сім п’ятниць на тиждень, п'яте колесо до воза,
З миру по нитці - голому сорочка, товкти воду в ступі.
Объяснение: