Меліса це мала весела бджілка, яка дуже любила запашні квіти. Бджілка мешкала у великій дружній сім‘ї, яка знаходилася у дуплі старого дуба.
Одного разу Меліса вирішила полетіти на інше поле, котре було дуже далеко від дому. Вранці Меліса вилетіла зі свого улику на зустріч пригодам. Так почалась невелика подорож маленької бджілки. По дорозі, вона побачила річку, та вирішила зупинитись біля неї. Раптом налетів вітер і смілива бджілка опинилася у воді. Вона дуже злякалася і почала кричати про до але її ніхто не чув. Біля річки проходив хлопчик, який побачив бідолашну, та він не побоявся врятувати бджолу. Хлопець взяв її на руки та посадив на кущик. Меліса була дуже вдячна рятівнику. Коли крильця висохли на сонечку, бджілка полетіла до дому. І з того разу Меліса більш не літала сама на незнайомі місця.
Сірі хмари розійшлися, і визирнуло сонце. Я ходив між високих дерев, вкритих снігом, що блищав на не по-зимовому яркому сонечку. Товстий шар снігу вкрив все: і голі дерева, і густі кущі, і промерзлу землю. Я милувався свіженьким білим сніжком і раптом побачив білку, що стрибала во гілках високої сосни. Мабуть, шукала собі шишку зі смачним насінням на обід.
Для цієї рудої красуні я припас у кишені два волоських горішки. Я обережно поклав один горішок на великий пень, счистивши з нього шар снігу, і відійшов. Обережна білочка десь з хвилинку боялася підійти, а потім спустилася з дерева, підбігла до пенька і схопила горішок своїми маленькими лапками, дуже схожими на людські руки. Дивно, але вона нікуди не побігла, а сіла просто на пні, розколола горіх навпіл і стала їсти. Коли білка доїла горіх і кинула пусті шкарлупки, я повільно підійшов до неї, протягуючи їй ще один. І білка мене не злякалася! Вона взяла горішок прямо з моєї долоні! Я був дуже радий.
Ость така у мене видалася прогулянка гарним зимовим днем.