Уперше образ рідної землі виник у моїй уяві, коли я слухав колискові пісні, які співала мені моя мати. З них яскравими живими картинами поставала перед моїм внутрішнім зором рідна Україна. Мені ввижався широкий безкрайній степ, який сягав аж до обрію. Там хвилювалася ковила під подувами вільного степового вітру. І здавалося мені, ніби то вже не степ, а сиве море котить свої хвилі аж до обрію, за який повільно заходить червоне, наче кров, сонце.
Узимку в степу моторошно, особливо вночі. Срібними порошинками розсипається по снігу місячне сяйво, міниться усіма кольорами веселки білий килим, що огорнув собою степове безмежжя. Дзвінкою луною розходиться степом протяжливе вовче виття, сягає аж до холодних байдужих зірок. Не пощастить тій людині, яка опиниться вночі віч-на-віч із вовчою зграєю, справжньою володаркою степу.
Про все це розповідали мені материнські пісні. Потім образ рідної землі все частіше окреслювали мені художні твори. Вони малювали в моїй уяві буйний неприборканий Дніпро, його піняві хвилі, що з гуркотом котяться до берега. Вони розповіли мені про Запорізьку Січ — міцну, нездоланну фортецю наших славних лицарів, запорозьких козаків. Побачив я і могутні, велетенські церкви, на які багата наша славна Україна, що сяяли білизною та золотом. Побував я і на верхів’ях Карпатських гір, які сягають аж до небес. І в долинах, де скрізь розкидані, наче перлинки, українські хатинки, в яких завжди панує спокій та затишок.
Моя найзаповітніша мрія — побачити все це на власні очі, пуститися у мандри по своїй безмежній Україні, щоб перетворити картини рідної землі, які живуть у моїй уяві, на реальність.
Эти строки написал Борис Чичибабин. Настоящая его фамилия Полушин, а родился он в Харькове в 1923 году. Окончил школу, поступил на истфак университета, но началась война, и Борис ушёл на фронт. Когда вернулся, поступил на филологический факультет, но доучиться не пришлось – в 1946 году его арестовали и отправили на Лубянку. Потому была Лефортовская тюрьма и ГУЛАГ. После освобождения работал бухгалтером и писал стихи. В 1972 году в самиздате вышел сборник его стихотворений, но официальных изданий его стихов не было – более 15 лет его имя замалчивали. Но это ничуть не преуменьшает ценности его творчества.
Меня одолевает острое
и давящее чувство осени.
Живу на даче, как на острове.
и все друзья меня забросили.
Ни с кем не пью, не философствую,
забыл и знать, как сердце влюбчиво.
Долбаю землю пересохшую
да перечитываю Тютчева.
В слепую глубь ломлюсь напористо
и не тужу о вдохновении,
а по утрам трясусь на поезде
служить в трамвайном управлении.
В обед слоняюсь по базарам,
где жмот зовет меня папашей,
и весь мой мир засыпан жаром
и золотом листвы опавшей...
Не вижу снов, не слышу зова,
и будням я не вождь, а данник.
Как на себя, гляжу на дальних,
а на себя — как на чужого.
С меня, как с гаврика на следствии,
слетает позы позолота.
Никто — ни завтра, ни впоследствии
не постучит в мои ворота.
Я — просто я. А был, наверное,
как все, придуман ненароком.
Все тише, все обыкновеннее
я разговариваю с Богом.