У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80 % площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається винятково у народному середовищі. Тобто, на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне, стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найосвіченіших вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.
Українська культурна і національна ідентифікація наприкінці XIX ст. формувалась на противагу загальноросійській культурній ідентифікації і була з самого початку тісно пов'язана з фолькльорним шаром західно- та південноруської культури. Шанобливе ставлення до малоросійського фольклору породило українофільство, а потім — ідею державної самостійності України. Із самого початку українська національна культура і українська національна ідентичність у тому вигляді, в якому вони формувались у кінці XIX — на початку XX ст., були максимально наближені до самосвідомості, менталітету народних, селянських мас. І це вирішальний момент у розумінні української національної ідентичності.
Звичайно,що книга! Безмежну силу має книга, без неї людина сліпа. Протягом усього життя ми звертаємося до книжки. Вона відкриває перед нами небачені світи, знайомить з нашим минулим, веде у майбутнє. Книга – мудрий друг, який, не вміючи розмовляти, розповідає нам про незвичайні та неймовірні пригоди, про світ, що оточує нас.Не вміючи читати, ми з цікавістю слухали розповіді старших. Уявляли себе поряд із казковими героями на сторінках книги. Вже тоді, вона відчинила перед нами двері у чудовий, дивовижний та чарівний світ, у якому існує багато різних книг: товстих і тонких, маленьких та великих, сумних та веселих.У дитинстві, я уявляла дитячу бібліотеку книжковим королівством, у якому живуть загадкові герої. Це королівство прекрасне, охайне, де у кожної книги свій куточок на поличці.Мабуть, я все це легко уявляла тому, що дуже любила слухати казки. Кожен раз при нагоді просила у батьків прочитати захоплюючу історію. І завжди поринала у прекрасний світ чарівної книги.Читайте, фантазуйте, навчайтесь разом з книгою, робіть для себе нові відкриття. І тоді, книга стане вашим незмінним супутником на все життя.
У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80 % площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається винятково у народному середовищі. Тобто, на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне, стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найосвіченіших вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.
Українська культурна і національна ідентифікація наприкінці XIX ст. формувалась на противагу загальноросійській культурній ідентифікації і була з самого початку тісно пов'язана з фолькльорним шаром західно- та південноруської культури. Шанобливе ставлення до малоросійського фольклору породило українофільство, а потім — ідею державної самостійності України. Із самого початку українська національна культура і українська національна ідентичність у тому вигляді, в якому вони формувались у кінці XIX — на початку XX ст., були максимально наближені до самосвідомості, менталітету народних, селянських мас. І це вирішальний момент у розумінні української національної ідентичності.