Моя рідна земля – благословенна Україна. Важким і тернистим був її шлях. Віками люті вороги хотіли позбавити нашу неньку мови, нації та мрій. Та піднялась вона із колін, кинувши додолу вороже ярмо. Сьогодні вона є спільним домом для велетенської родини, у якому лунає ніжно-мелодійна українська пісня.
Моя Україна – це золотисті пшеничні коси і небесна блакить, це край, де «сміються плачуть солов’ї», це тихі зорі і ясні води…Не уявляю я матінки-годувальниці без синьооких волошок в житі та червонощоких маків, без калинового намиста та вербової гілки, без цілющого барвінку та розмаїття мальв…І так хочеться, щоб моя рідна земля завжди мала свого господаря, який дбатиме про її долю, щоб залишити у спадок нащадкам могутню державу із славною історією та з національними звичаями і традиціями.
Нелегкі часи випали на долю неньки-України, тому вона із мольбою на устах благає нас згадати про неї, відбудувати, відновити і запитує: «Хто ж то зробить, як не ви – пагінці тисячолітнього дерева мого роду?»
А й справді, саме нам вершити майбутнє української нації, зміцнювати коріння родинного дерева і примножувати багатства рідної землі. Ми, нащадки славного козацького роду, йдемо по світу у священних вишиванках, у яких і біль український, і зітхання, дівочі мрії і сподівання, і вкотре доводимо усім, що ми – є, що дух українського народу живе!
Квітчаста рідна Україно, ми, діти твої, зробимо усе для того, щоб множився цвіт нашої нації. Ось побачиш: ми розбудуємо тебе працею хліборобів і вчених, вчителів та лікарів, поетів та композиторів. Золоті коси рідної матінки будуть заквітчані успіхами її синів і дочок. З’являться нові винаходи, втіляться у життя мрії, підвищиться добробут народу. Заквітує наша земля рясними садами, наповниться дитячим сміхом, стане щасливим та радісним майбутнє, бо наша ненька – Україна у вінку калиновім!
Коцюбинський описує невеличке татарське село з своєю географією, скелястою природою, неначе відокремлений острівець, що пливе у безмежному космосі людського буття. Село було оточене морем та скелями. Кав’ярня була серцем татарського села, куди збігались усі інтереси людності, все те, чим жили люди на камені. Там засідали самі значні гості. Власником кавярні був різник Мемет, на початку твору він передбачає бурю на морі. Мемет разом з відвідувачами кавяні йде на берег моря, куди саме підпливав баркас грека, що привіз сіль на продаж. "Для Мемета це мало вагу, бо, опріч кав'ярні, він держав крамничку, також єдину на все село, і був різником. Значить, сіль йому потрібна." Баркас наближався до берега, але причалити не міг через бурю. "Сивовусий грек та молодий наймит-дангалак Алі, стрункий і довгоногий, вибивались із сил, налягали на весла, однак їм не вдавалося розігнати човен на береговий пісок." Тоді Алі скочив у воду і почав на плечах переносити сіль на берег. А коли хвилі ставали все більше, і майже діставали сіль на березі всі присутні татари до перенести її в безпечне місце. Потім витягли баркас на берег і привязали до палі, але чергова сильна хвиля підхопила човен і кинула на палю. Грек підбіг до човна і ахнув: у човні була діра. Грек був сумний, і лише ввечері разом з Алі пришов до кавярні. Грек розвозив сіль по прибережних кримських селах раз на рік і звичайно боргував. На другий день, щоб не гаяти часу, він наказав Алі лагодити човен, а сам подався гірською тропою збирати по селах довги: берегова стежка була затоплена, і з боку моря село було одрізане од світу.
Це -iменник. Наприклад : його риса характеру --чуйнiсть.
Объяснение: