Є в нашому березняку моє улюблене дерево. На вигляд береза начебто пухната. Тато сказав, що це такий вид беріз. На цю березу ми набрели випадково, гуляючи пізньою осінню в лісі. У лісі ми були самі, але увесь час відчували присутність когось невидимого. Було таке враження, що хтось раптом кинув камінчик, або важко зітхнув, або спіткнувся об корч. Усе порозумілося просто: у лісі господарювала осінь; вона скидала листя з дерев, і вони, падаючи, чіплялися за гілки і стовбури. Це й було причиною незвичайних звуків. Залишаючи ліс до весни, ми попрощалися і з нашою берізкою. Я дістав ручку i на гладкій білій корі написав: «Не сумуй без нас, берізко, ми прийдемо до тебе навесні». I слово своє ми стримали... За зиму напис, зроблений ручкою на корі, нітрохи не потьмянів. Але якщо восени ми були в березняку самі, то зараз усе говорило про присутність людей. У стовбурах беріз були зроблені невеликі надрізи, туди вставлені трубки, з них у банки і капав сік. Він був прозорий. Березовии сік цілющий; бруньки білокорої красуні теж використовують з лікувальною метою, а з березової кори одержують дьоготь, або деревну смолу. Але ж до нас, ще в далекій давнині, люди писали на березовій корі. Цей верхній шар кори, здертий з берези, називаеться берестом. Вона-то й використовувалася на Русі як матеріал для письма. Ця древня руська писемність називалася берестяними грамотами. .Так, весна вступала у свої права. I про це свідчили не тільки прозорий бере- зовий сік, але й теплі стовбури берізок, іхні тонкі рожеві гілочки. Я помітив, що по корі дерева пробігла мурашка. Там, де зійшов сніг, під берізками пробивалася шточка соковитої зелені. І в прохолодному ще повітрі чулися запахи, що бувають тільки навесні. Коли ми поверталися, я підібрав під березами шматочки опалої кори і приніс к додому. Спробую і я написати берестяну грамоту.
(Знаю, що не дуже схоже на казку, але це все, що я могла скласти).
Кожного дня люди роблять добрі вчинки, і лише деякі з таких вчинків вважаються героїчними. Наприклад, перевести стареньку бабусю або сліпу людину через вулицю – це добрий вчинок, але не подвиг. А от врятувати людину під час пожежі – вчинок, безумовно, героїчний. Де ж полягає межа між добрим вчинком і героїчним?
На мій погляд, добрий вчинок буде героїчним, коли людина, що робить цей вчинок, сама ризикує. Рятуючи того, хто тоне, можна потонути і самому, а виносячи людей з палаючого будинку, ризикуєш отримати опіки, а то й загинути. Саме тому рятувальників і пожежників називають людьми героїчних професій.
Під час Другої Світової війни деякі люди ризикували і ховали у себе єврейських дітей або поранених бійців, хоча за це могли бути розстріляними разом зі своїми родинами. Тому коли люди, незважаючи на ризик, роблять такі вчинки, можуть називатися героями.
Для мене особисто, героєм є та людина, яка пожертвувала чимось важливим або навіть власним життям заради когось або чогось.
Герої – це люди, які творять добро і заслуговують поваги. Є заслужені герої, визнані урядом і відомі на весь світ, а є герої, про яких ми навіть не чули, і вони тихо продовжують жити в тіні.