Знання людині потрібні для розширення її світогляду. Саме знання допомагають людині жити та розвиватися як особистості.
А й справді, знання — це сила, яка допомагає відчиняти двері будь-куди, тобто можливості. Але людина, яка не прагне до пізнання, ніколи не побачить всю красу та велич світу, не зможе відчути їх на собі.
Ми вживаємо їжу для підтримання гарного самопочуття та одержання енергії. Знання ж — це живлення для нашого мозку та наших думок. І, як і їжу, їх необхідно постійно добувати. А також потрібно завжди мати на увазі, що «знання — це ще не розум…». Можна багато чого знати, але не використовувати це, і саме тоді всі добуті знання дорівнюють нулю.
Знання можна віднести до одного з найбільших скарбів людини, скарб, ціну якого визначає сама людина. Щоб заволодіти ним, потрібно постійно вчитися, цікавитися новими речами, не боятися відкривати сторінки нової книги. І пам’ятати, що «чого б ти не навчався, ти навчаєшся для себе». Ти і тільки ти обираєш для себе шлях, по якому йти. Знання допомагають людині дістатись свого джерела, а не насолоджуватись чужим.
Ну или
Навіщо потрібно вчитися? Я вважаю, що вчитися потрібно для того, щоб бути освіченою та культурною людиною. Що це означає? Це означає володіти системою знань і умінь, необхідних для життя. Потрібно вчитися, щоб володіти не тільки рідною, а й іноземними мовами, багато читати й вчити напам’ять уривки з класичних творів. Треба тренувати можливості своєї пам’яті, поповнювати словниковий запас, вивчати нові слова, нові терміни та наукові поняття.
Я певен, що необхідно давати своєму мозку привід вчитися, а значить розвивати свій інтелект. Слід прагнути до знань, розширювати свій кругозір: відвідувати театри, музеї, виставки. Дуже важливо бути ерудованою людиною, обізнаною у багатьох сферах життя. У цьому обов’язково до книги, інтернет, особист та дослідження. Щоб бути культурним, треба вчитися бути добрим, відповідальним, щирим, великодушним, вміти цінувати прекрасні витвори мистецтва, знати історію та культуру своєї Батьківщини, її національні традиції.
Небагато у світі храмів, про які написано романи. Нотр-Дам у Франції - про нього «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго. Софія Київська, про яку написав роман «Диво» Павло Загребельний. І є в Україні ще один храм, описаний у романі - у «Соборі» Олеся Гончара. То Троїцький собор у місті Новомосковську Дніпропетровської області, колишній Самарі. Хоч автор прямо його не називає і собор у романі -узагальнений образ, ми однак упізнаємо в описах, в історії будівництва саме козацький Троїцький собор, шедевр українського бароко.
Історія його спорудження, яку записав Дмитро Яворниць-кий, схожа на легенду. Було це в 1773 році, коли Запорозьку Січ ось-ось мали зруйнувати. У Самарі стояла старенька церковиця, і козаки задумали збудувати нову. Зібрали раду, знайшли майстра - Якима Погребняка. Був він із себе непоказний, і старшина засумнівалася:
- Чи ж ти зумієш збудувати Божий храм?
А будувати козаки надумали неабияк: без жодного цвяха! Бо негоже, міркували вони, у храм розп'ятого на хресті, забивати цвяхи в дерево.
- Збудую, чому ні. Мені не вперше, - відповів Яким По-гребняк. Та й намалював просто на стежці в саду, де вони зібралися, гарну п'ятиглаву церкву. Потім додав:
- Збудував би й більшу, з дев'ятьма верхами. Намалював дев'ятиглаву, і так та церква всім сподобалася,
що сказали ставити її. Навезли дерева, заклали підвалини.
Тільки цього разу засумнівався сам майстер. Дерев'яної церкви на дев'ять бань не було ніде в Україні. Як її вивести, як зібрати все докупи, щоб кроква до крокви, щоб міцно, надійно було? Злякався майстер, навіть заховався у плавнях. Лежить у комишах, а на обрії видніє Самарський Миколаївський монастир, немов вабить до себе майстер Яким до святого Миколи Чудотворця. І тоді приснився йому собор. Прокинувшись, майстер зробив маленьку церкву зі стебел комишу. Усе в ній добре вдалося, і він, уже впевнений у собі, вернувся на будову.
Комишевий макет потім довго зберігався в соборі, аж врешті розсипався на порохню.
А собор стоїть. Майстер справді обійшовся без цвяхів: колоди скріплено дерев'яними кілочками або взято «в замок», тобто врізано одна в одну. І так їх міцно скріплено, що не бояться ні бур, ні землетрусів. Одного разу ураган позривав у місті дахи, повивергав дуби з корінням, а соборові - хоч би що!
Стоїть собор! Його називають дивом на все Запоріжжя, його копіюють, будуючи інші церкви. Раз побачений, він западав у душу назавжди, причаровував стрункістю, гармонією ліній, легкістю, красою. Та чи є в ньому ще інший чар? Може, справді, «в отому гроні соборних бань живе горда, нев'януча душа цього степу? Живе його задума-мрія, дух народу, його естетичний ідеал...». Про це ви неодмінно прочитаєте в романі «Собор» Олеся Гончара. Тоді збагнете, чим є цей храм для України. У час, коли стирали козацькі назви міст, прекрасний собор нагадував про велич наших будівничих, про мужність і непокору, про дорогу, жадану волю!