Це був доже говіркий хлопчик з яким не всі хлопці полюбляли гуляти. Не всі розуміли його почуття гумору й інколи могли називати його жарти безглуздими й геть нікому не цікавими, але Дмитрик все одно жартував, вважаючи, що в нього це дуже добре виходить. Іноді він, навіть, уявляв себе великим майстром жартів і мріяв (як гадали всі) буди коміком в майбутньому, та чи це дійсно так ніхто ніколи не знав і ніхто ніколи в нього про це не питав. Може люди просто боялися смішної й геть безглуздої відповіді?!
Микола Вороний — талановитий поет і критик, історик і перекладач. Та працювати на повну силу він не міг через переслідування, звинувачення в контрреволюційній діяльності, арешти. А вся провина полягала в тому, що поет дуже любив свій край, український народ, уболівав за Його долю.Цікавився М. Вороний історією України, знайомився з літописами, працював з архівними документами. У Галицько-Волинському літописі він знайшов один факт, який його дуже зацікавив. Князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана. Оточений пошаною й увагою, хлопчик швидко забув рідний край, свої звичаї. А старий хан сумує за сином і, щоб повернути його, споряджає до Києва посланця, щоб той нагадав юнакові про його край, рід і умовив повернутися назад. Та не схотів той ні слухати, ні повертатися. «І дав йому Ор зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». Т прийшов у землю свою», — говориться в Іпатському літописі. Саме ці слова автор виніс у епіграф, передавши почуття людини, яка забула рідний край, та вказавши на можливість відновлення любові до рідного краю.
