Коли я була з батьками на відпочинку, я познайомилась з дуже дивною людиною.Це був дідусь років 50,який не брав участі у розвагах. - Чому ви не розважаєтесь разом з іншими?-вирішила запитати я.-Адже тут так весело. -Весело.Але я вже не в тому віці, щоб бігати чи стрибати.-відповів він. -Щоб було весело, не обов*язково стрибати чи бігати. -А що ж я маю робити?-зацікавився дідусь. -Коли я вас побачила, ви були такі сумні, що мені теж стало невесело.Може, вам просто посміхнутись?Просто так? Він неочікуванно посміхнувся, і день здався мені кращим. -Ти права.Мені справді стало веселіше.-відповів старенький, і з посмішкою пошкандибав собі далі.
Повноцінне життя кожної людини не можливе без спілкування з іншими. Усі почуття ґрунтуються на відносинах між людьми і тим самим створюють характер самої особистості, її погляди та уподобання. З дитинства ми шукаємо друзів, людей, з якими нам цікаво і весело. Коли ми дорослішаємо, поняття дружби набуває більш серйозного масштабу: обираючи собі друзів, ми звертаємо увагу на інтереси, погляди, принципи та моральність людини. Потім з’являються однокурсники та колеги, і зі всіма ними ти будуєш якісь відносини, у яких ти хочеш якнайкращого відношення до себе. Інколи ми стаємо занадто прискіпливі у виборі свого оточення, забуваючи, ким насправді являємося ми самі. Ми вимагаємо занадто багато від людей, хочемо їх поваги, довіри і щирості. Та саме останній чинник часто стає причиною усіх людських конфліктів та неприємностей. Ніхто не хоче бути обманутим. Усі на світі люди хочуть довіряти, і хочуть щоб їм довіряли. Чи це можливо у сучасному світі? Чи можливо сьогодні прожити чесно, без брехні та обману? Більшість з вас подумки відповіло: ні. А хотілося б, чи не так? Та спершу погляньмо самі не себе. Кажуть, людина притягує до себе таких самих людей, якою являється вона сама. Запитаймо себе: чи я завжди говорив правду, чи завжди був щирим та відвертим зі своїми друзями, колегами чи батьками? Я щиро сподіваюсь, що ваша відповідь на ці запитання буде стверджувальною. Я сподіваюсь, але сумніваюся. То ж чи справедливо вимагати від людей щирості, коли сам говориш брехню? Чи чесно картати їх за те, що вони сказали неправду, коли ти теж її кажеш? Чому ми хочемо жити зі світлим та відкритим поглядом, коли самі ж пускаємо порох комусь в очі? Тому що в тих самих чужих очах ми бачимо найменшу скіпку, і на помічаємо колоди у своїх. Тому що ми не усвідомлюємо, що самі є неідеальними, але підсвідомо свято віримо у це. Тому що так побудований наш світ: вимагати і при цьому не відповідати своїм же вимогам. Чи можливо щось змінити? Це питання я змушена залишити риторичним, адже, відверто кажучи, я можу лише зізнатися: не знаю. Я не знаю, як створити світ і суспільство, побудовані на правді, і чи можливо це взагалі. Я думаю, що, як і у мене, у кожного з вас, шановні читачі, прослизнула єдина думка: потрібно починати з себе. Як би банально не звучала ця фраза, але вона – це та сама правда, яку ми всі шукаємо. Якщо кожна людина хоча б у одному місті почне клопітку роботу у плані удосконалення самого себе, це місто стане моральною столицею країни, а пізніше, і усього світу. Головне – вірити в майбутню перемогу правди над брехнею, бо віра підіймає людський дух і, навіть в найскрутніші часи веде його під руки до кінця, а інколи і несе його на своїх руках. Але якщо вам здається, що побороти брехню у світі і у собі неможливо, тоді згадайте мудрі слова нашого народу: «Не шукай правди в інших, коли у тебе її нема».
- Чому ви не розважаєтесь разом з іншими?-вирішила запитати я.-Адже тут так весело.
-Весело.Але я вже не в тому віці, щоб бігати чи стрибати.-відповів він.
-Щоб було весело, не обов*язково стрибати чи бігати.
-А що ж я маю робити?-зацікавився дідусь.
-Коли я вас побачила, ви були такі сумні, що мені теж стало невесело.Може, вам просто посміхнутись?Просто так?
Він неочікуванно посміхнувся, і день здався мені кращим.
-Ти права.Мені справді стало веселіше.-відповів старенький, і з посмішкою пошкандибав собі далі.