Я народилася та живу в місті під назвою Броди. Це мій улюблений куточок на Землі. Я дуже люблю мальовничу природу цього місця. Безкрає синє небо, яскраве сонечко, густі трави та квіти, міцні стрункі дерева. Тут, в моєму рідному краю, живуть мої найближчі люди - батьки та друзі, знайомі та сусіди. Завдяки ним я відчуваю себе частиною життя, почуваю себе удома - потрібною та коханою. Люди, що живуть поруч зі мною, розділяють ті радощі, турботи та сподівання, незважаючи на те, хто вони за національністю та якою мовою розмовляють. Бо рідний край - це не місце на карті не держава навіть, це кохання в серці. Мій рідний край - це мова, пісні, книжки. Це знайомі з дитинства казкові герої. це найперші спогади про власне життя. Згадуючи про людей, яким доводиться залишати рідний край, їхати на чужину й жити там, я уявляю, як їм важко. А ще гірше - бачити свій улюблений куточок на Землі у занепаді, зруйнованим війною.
Колись, коли сонце розкидало свої промінчики по землі, у садку росла гарна клумба. І була там єдина, найкрасивіша квітка-фіалка. Завжди, коли хтось проходив біля неї, усміхався. Фіалка завжди вважала, що вона своєю красотою керує усім, що біля неї- водою, сонцем, хмарами. Але, одного разу, про це дізналася вода і дуже образилася на фіалку, бо та не слухала її, що та дає їй життя і красоту. Наступного разу, сонце знову пестило землю своїми променями. Але у цей раз, коли хтось проходив біля клумби ніхто не посміхався. Фіалка вмирала. Вона не знала чому, кого біля неї нема? Глядь, сонце є, хмарки теж, немає тільки водиці. І тільки тоді фіалка зрозуміла, що робила вода для неї. Рослина звала її, звала, а вона не приходила. Квітка, вже давно розчарувавшись, почала помирати. Однак, вона почула, як з весеою пісенкою до неї прямує її подружка-вода. Як тільки вона прийшла, фіалка відчула сили, і стала буяти своєю красотою. Більше вони ніколи не розлучалися, фіалка зрозуміла, що дружба-це найголовніше. Що маючи дружбу, ти маєш все.
