Багатьох країн світу відзначають Міжнародний день толерантності або День терпимості.
Саме цього дня у 1995 році за рішенням Юнеско була ухвалена Декларація принципів терпимості. У ній ідеться про рівність усіх людей, незалежно від їхнього віросповідання, етнічної незалежності чи кольору шкіри.
Декларація принципів толерантності вступила в силу у 2000 році це ті позитивні принципи, які підтримують мир, економічний і соціальний прогрес всіх народів. Бути толерантним – означає поважати інших, незважаючи на відмінності. Це означає бути уважним до інших і звертати увагу на те, що нас зближує.
Толерантність забезпечує людям можливість жити разом навіть за відсутності приязні, поваги чи любові. Толерантність – це така межа, яка стримує від втручання у думки, почуття, переживання, смаки іншої людини – «Ми різні, але ми – всі рівні» - під такою назвою районною дитячою бібліотекою була проведена година спілкування для учнів 6-А класу спеціалізованої школи №5.
Бібліотекар познайомила вихованців з поняттям «толерантність». Розповіла дітям про основні риси притаманні толерантній особистості, а це: доброзичливість, зацікавленість співрозмовником, терпимість до відмінностей, уміння володіти собою, уміння слухати, уміння викликати довіру, чуйність, прихильність, гуманізм, здатність до співпереживання. Бібліотекар на прикладах цікавих навчальних казок, історичних подій обговорила з дітьми різні життєві ситуації, до дітям зрозуміти те, що всі ми різні. Ми відрізняємося зовнішністю, інтересами, захопленнями, бажаннями. Від кожного з нас залежить, чим ми наповнимо своє життя і життя наших близьких – любов’ю чи злобою. Вишукуючи в собі і в іншій людині тільки недоліки і помилки, ми тим самим підштовхуємо людину до того, щоб вона стала гіршою, втратила віру у свої власні сили, прагнення роботи добрі вчинки. І навпаки, підкреслюючи в людині позитивні якості, ми допомагаємо їй стати кращою.
У житті бувають ситуації, коли звичайнісінька людина має взяти на себе відповідальність. А деколи не варто поспішати щось змінювати, потрібно терпиміше ставитися один до одного.
На закінчення години спілкування, діти на кожну літеру слова «толерантність», назвали риси характеру толерантної людини, а потім взявши один одного за руки спробували прийняти себе такими як є, бо: «Всі ми – різні, але ми – всі рівні».
Ми сподіваємося, що година спілкування залишить глибокий слід в душі кожного, до зрозуміти, що тільки повага один до одного, взаєморозуміння, терпимість, дотримання рівноправності врятує світ.
Ми не зможемо відразу зробити толерантними всіх. Однак, важливий навіть один маленький крок у цьому напрямку. Нехай кожен з нас, наша бібліотека, ваша школа, наше місто, наша Україна завжди будуть островами толерантності для всіх жителів планети Земля.
Объяснение:
взято из интернета
Объяснение:Як на мене, звичка ділити все на чорне і біле, упадати в крайнощі, категоричність суджень не дають змоги налагодити взаєморозуміння між людьми. Зрозуміло, можна знайти вихід із ситуації, коли людина вчинила неправильно й розуміє свою провину, однак зради, на мою думку, пробачати не можна.
По-перше, незважаючи на мотиви, цей страшний гріх завжди є проявом неповаги, егоїзму, він однаково огидний і в стосунках між людьми, і в ставленні до ідеалів, до Батьківщини. Якими б най- прекраснішими намірами не виправдовувався зрадник, насправді він ставить власні інтереси понад усе, не бачить усіх наслідків свого вчинку або їх нехтує.
Яскравим прикладом може бути головний герой новели Миколи Хвильового «Я (Романтика)». Він стоїть перед вибором: убити рідну матір і надалі служити революційним ідеалам чи ні. У будь-якому разі це буде зрадою або ідей партії, або ж самого себе. Перетворюючись на фанатичного пса тоталітарної системи, він убиває матір; і навіть те, що він виконував свій революційний обов’язок, його в жодному разі не виправдовує.
По-друге, пробачити таку людину — те саме, що й дозволити їй зраджувати знову, заохотити до аналогічних дій. Закономірно, що вона буде здатна вчинити так і наступного разу.
Прикладом з історії може бути те, як Юда зрадив Ісуса Христа за тридцять срібняків. Ісус знає, що це станеться, але все одно тримає його біля себе до кінця, виявляючи свою любов. Але, звичайно, Юду це не зупинило. Що мало статися, те сталося. І не було в грішника таких мук сумління, які б свідчили, що ця його зрада остання.
Виходячи з наведених аргументів, можна зробити висновок, що виправдовувати зрадника не можна; зневаживши інших, він і сам утрачає довіру до себе. Якщо людина одного разу була здатна на віроломність і продажність, то в подібних ситуаціях учинить так ще не раз.
Люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «За добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. Але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить.
І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.
Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.
Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.