Очі в матері темні, схожі на дві живі грудочки землі. Руки ще молоді, але вже заковані в ланцюжки жилок, які струменять пульсуючою блакиттю. Коли поміж картоплею натрапляє на широкошабельне листя хрону, то кривиться, береться обома руками й вириває. З хріном вона воює завжди: і тоді, коли копаємо город, то нема йому ніякої пощади, і восени, коли збираємо урожай. Проте, незважаючи на цю війну, хрін не тільки не зникає, але й, здається, дає ще рясніші сходи, а тому ми маємо його, синювато-міцного, сльозливого, і в будні і в свято, і до м’яса й до нічого, як каже мати.
Тепер, коли згадую матір, уявляю її здебільшого на городі. Посушливого літа всю воду в криниці вибере, щоб полити свої грядки, щоб напоїти кожну рослину, — бо ж хочеться, щоб і капуста вродила, і морква була. Бачу, як восени копає картоплю, буряки, як носить усе те в погріб, висипає обережно, щоб не побилось, щоб не погнило.
Бачу стомлені її очі, бачу наморені її руки — і з кожним роком тих ланцюжків під згрубілою шкірою все більше, і вся мати — ще, здається, зовсім недавно по- молодому легка, весела й щаслива, схожа на сяяння свічки, — зараз потемнішала, обважніла, ті ланцюжки та чорнота землі беруть її у все надійніший полон, вона їхня бранка. Срібна моя свічко, що горітимеш у мені, що не погаснеш у своїх онуках, — стоїш ти й зараз у моїй уяві на городі, на скупій землі своєї скупої долі.
Людина завжди у всі часи прагнула до свободи. Тільки розуміння свободи у всіх різне.
Я думаю, що свобода — це, в першу чергу, свобода від забобонів. Забобони обмежують здібності людини, оскільки в більшості випадків засновані на помилкових знаннях і виводах. Свобода — це свобода вибору. Людина винна сама вибирати, де йому вчитися і працювати, де йому жити. Свобода — це розумні закони і розумне підпорядкування ним. Закони повинні ґрунтуватися на пошані до особи. Справедливі закони забезпечують людині свободу. Свобода — це свобода слова, друку, думки. Людина повинна мати право думати і говорити те, що думає. Всяка думка, навіть помилкова, заслуговує пошани. Немає поганих думок, поганих смаків. Є різні. Свобода — це можливість самому ухвалювати рішення і нести за них відповідальність. Заборона чого-небудь ми, підлітки, сприймаємо як обмеження свободи. Сьогодні я маю право вибирати місце навчання, улюблене заняття, друзів. Я можу вибирати, яку книгу прочитати, яку музику слухати. Я не вільна від думки тих, що оточують. І якщо я в чомусь не згодна з більшістю, це не означає, що я кидаю виклик. Я хочу утвердиться як особистість. Я розумію, що свобода внутрішня важливіша, ніж фізична.
Людина завжди у всі часи прагнула до свободи. Тільки розуміння свободи у всіх різне.
Я думаю, що свобода — це, в першу чергу, свобода від забобонів. Забобони обмежують здібності людини, оскільки в більшості випадків засновані на помилкових знаннях і виводах. Свобода — це свобода вибору. Людина винна сама вибирати, де йому вчитися і працювати, де йому жити. Свобода — це розумні закони і розумне підпорядкування ним. Закони повинні ґрунтуватися на пошані до особи. Справедливі закони забезпечують людині свободу. Свобода — це свобода слова, друку, думки. Людина повинна мати право думати і говорити те, що думає. Всяка думка, навіть помилкова, заслуговує пошани. Немає поганих думок, поганих смаків. Є різні. Свобода — це можливість самому ухвалювати рішення і нести за них відповідальність. Заборона чого-небудь ми, підлітки, сприймаємо як обмеження свободи. Сьогодні я маю право вибирати місце навчання, улюблене заняття, друзів. Я можу вибирати, яку книгу прочитати, яку музику слухати. Я не вільна від думки тих, що оточують. І якщо я в чомусь не згодна з більшістю, це не означає, що я кидаю виклик. Я хочу утвердиться як особистість. Я розумію, що свобода внутрішня важливіша, ніж фізична.
Объяснение:
Очі в матері темні, схожі на дві живі грудочки землі. Руки ще молоді, але вже заковані в ланцюжки жилок, які струменять пульсуючою блакиттю. Коли поміж картоплею натрапляє на широкошабельне листя хрону, то кривиться, береться обома руками й вириває. З хріном вона воює завжди: і тоді, коли копаємо город, то нема йому ніякої пощади, і восени, коли збираємо урожай. Проте, незважаючи на цю війну, хрін не тільки не зникає, але й, здається, дає ще рясніші сходи, а тому ми маємо його, синювато-міцного, сльозливого, і в будні і в свято, і до м’яса й до нічого, як каже мати.
Тепер, коли згадую матір, уявляю її здебільшого на городі. Посушливого літа всю воду в криниці вибере, щоб полити свої грядки, щоб напоїти кожну рослину, — бо ж хочеться, щоб і капуста вродила, і морква була. Бачу, як восени копає картоплю, буряки, як носить усе те в погріб, висипає обережно, щоб не побилось, щоб не погнило.
Бачу стомлені її очі, бачу наморені її руки — і з кожним роком тих ланцюжків під згрубілою шкірою все більше, і вся мати — ще, здається, зовсім недавно по- молодому легка, весела й щаслива, схожа на сяяння свічки, — зараз потемнішала, обважніла, ті ланцюжки та чорнота землі беруть її у все надійніший полон, вона їхня бранка. Срібна моя свічко, що горітимеш у мені, що не погаснеш у своїх онуках, — стоїш ти й зараз у моїй уяві на городі, на скупій землі своєї скупої долі.