Улюдей багато вад і недоліків, зрештою, жоден із нас не позбавлений власних. ніхто, як кажуть, не святий. але є одна людська вада, яку я не можу спокійно переносити, яка викликає у мене гнів, відразу, зневагу до цієї людини і ще безліч емоцій. вада ця — брехня.мені досі незрозуміло, що спонукає людей брехати. особливо коли йдеться про близьких, колег, коханих. навіть якщо ти зробив помилку, якщо зазнав поразки, хіба тобі не вибачать, якщо ти все поясниш щиро — зрештою, близькі люди майже завжди вибачають одне одного. і будь-яку слабкість, невміння, випадковий необачний крок можна вибачити, а брехню — майже ніколи. антон чехов писав, що брехня їсть душу так само, як іржа їсть залізо. цей влучний образ завжди згадується мені, коли я стикаюсь з брехнею. але вона їсть не тільки душу брехуна, вона, немов кислота, роз'їдає довіру, нищить стосунки. а скільки існує людей, які більше не довіряють іншим, бо одного разу їх зрадив близький — збрехав! тобто брехун нищить не тільки власні стосунки, а й свою жертву: він вбиває віру в людей, вміння відкриватися новим знайомствам та перспективам, оптимізм, любов до життя, зрештою.у жодному разі я не кажу, що треба говорити все усім, що треба висловлювати кожну дурню, що спадає на думку, ні, але тактовність і дипломатія не передбачають брехні. тактовність — коли тобі не сподобався малюнок чи вірш друга, і ти кажеш йому: «це не найкраща твоя робота, я бачу в ній кілька недоліків, я вірю, що ти вмієш краще», — приносить віру в себе, жагу змінюватись і розвиватися, бажання досягати вершин. а брехня — в очі похвалити, а потім за спиною наговорити хтозна-чого — брехня вбиває і нищить.правда гірка, люблять казати люди, що схильні брехати чи приховувати «правда така ж гірка, як і солодка», — завжди повторює мій батько, який для мене є беззаперечним авторитетом, і я надзвичайно поважаю його, у тому числі й за його правдивість. саме він навчив мене не брехати. насамперед, власним прикладом, а це головне. а по-друге, завдяки розумінню, що мене приймуть з усіма моїми слабкостями, помилками, хибами. і оця любов, без умовностей (мене любитимуть, яким би я не був) не має нічого спільного ні із вседозволеністю, ні з «» дитини. батько досить суворий, але його претензії завжди стримані, обґрунтовані і справедливі, а похвала — цінна для мене. моя довіра до близьких, їхня підтримка, яку я відчуваю навіть коли помиляюсь, робить мене сильнішим, дає змогу розвиватися — я так хочу виправдати їхні довіру до мене і їхні сподівання! у піноккіо, італійського буратіно з відомої казки, відростав ніс щоразу, коли він брехав. оце був би чудовий критерій і показник, якби так було і в житті. на жаль, так буває тільки в казках, і нещирі люди завойовують довіру інших, живуть із репутацією чесної людини, хоча зовсім не заслуговують на неї. я твердо тримаюсь своїх переконань, але нікого не прагну змінити чи провчити. помста — негідна справа. нехай брехня деяких людей лишиться на їхньому сумлінні. «вільним є лише той, хто може не брехати», — сказав французький письменник альбер камю. я сподіваюсь, що колись всі люди зрозуміють, що свобода від брехні — найвища цінність
Люди завжди прагнули до творчого самовираження і самосприйняття. Неможливо вести мову про будь-яку епоху чи цивілізацію без історії мистецтва, бо воно, як і наука, завжди було їх необхідним й визначальним складовим. У кожній релігії і духовному осередку мистецтво втілювало божественну ідею, воно відображало історію держави, додавало величі творінням будівничих і славило головних героїв. Міста залишилися б лише безликим румовищем побутування і роботи, коли б не їхні своєрідні, неповторні образи, створені польотами творчих фантазій художників. Відносини між містами, регіонами, країнами, континентами не були б такими цікавими, жвавими і плідними, якби мистецтво не виступало засобом зв’язків та обміну. 3 епохи в епоху творчість поставала загадкою людської діяльності, її ідеальним результатом. Митців завжди вважали носіями натхнення, деміургами, творіннями землі та посланцями неба. Творці завжди становили своєрідну касту. Влада потребувала уяви великих митців, їх здатності фантазувати і мріяти. Перікл доручив Фідію будівництво і скульптурне оформлення Парфенону, який мав постати втіленою ідеєю єдності еллінських народів. Ватикан долучив Браманте, Рафаеля, Сангалло, Мікеланджело, пізніше Берніні до спорудження собору св. Петра. Очевидно, від цих художників, як і від багатьох інших, які творили до них і в прийдешньому, потрібні були не урочисте возвеличення й улещування влади, а зриме, переконливе втілення її доктрини.
Образотворче мистецтво впливає на людину за до зображень, як поезія — словом, а музика — звуками. Чому в усіх країнах світу в усі часи релігійні та політичні верхівки використовували творчість митців? Потужний ідеологічний вплив мистецтва пояснює інтерес до нього з боку влади, що обертається й негативними наслідками. Так, давньоримське монументальне мистецтво прагнуло передусім до зримого втілення авторитету держави. Середньовічне вчення було спрямоване на утвердження релігійних істин. Мистецтво, що визнавалося товаром і одночасно незаперечними цінностями, виступало також як бажаний військовий трофей: Стародавній Рим привласнював мистецтво переможених народів, насамперед Стародавньої Греції; Наполеон і Гітлер грабували всі окуповані ними країни; європейські держави «звільнили» народи в колоніях, що належали їм, від мистецтва предків, позбавивши їх таким чином духовної спадщини.
Уже за часів античності і на Заході і на Сході художню творчість коментували й описували історики і хроністи. Починаючи з XV століття, передовсім в Італії, започатковується художня критика з метою вивчення загальних і характерних особливостей творів мистецтва — майбутній культурологічний фундамент художньої творчості. У XVIII столітті у зв’язку з надходженням на ринки антикваріату в середовищі нової клієнтури — представників багатої буржуазії — сформувалася нова категорія експертів і знавців. Засумнівавшись у достовірності деяких стародавніх раритетів, вони створили напрямок, заснований на безпосередньому аналізі твору. Інші мистецтвознавці мали на меті визначення концептуального, ідеологічного або релігійного змісту. Сучасна критика відмовляється вважати мистецтво цілковито як плід натхнення і непередбачуваного творчого пориву, наполягаючи на тому, що воно завжди і всюди безпосередньо пов’язане з розвитком суспільства та його культурою. Антропологія довела, що цей підхід виправданий також стосовно первісного суспільства.
Світову художню спадщину неможливо уявити без мистецьких надбань Київської Русі. Стародавня Русь ввібрала в себе і візантійську культуру, і західну, і скандинавську, і культуру південних сусідів-кочівників. У 988 р. Київська Русь прийняла християнство в його візантійському варіанті. Разом з релігією вона успадковувала від Візантії і художні традиції, однією з яких була оздоба храмів розписами та іконами. Стиль живопису змінювався з плином часу, але художні столітні традиції іконопису збереглися і дотепер. Спочатку майстрів-іконописців за з-за кордону (найчастіше з Греції), іноді звідти привозили і самі ікони. Русь сприйняла архітектурну форму християнського храму. Софія Київська споруджена в 1037 р. у період князювання Ярослава Мудрого. Окрасою цього храму стали мозаїки (як-от знаменита «Оранта») та фрески (близько 2000 м2) — роботи візантійських та місцевих майстрів.
Дивлячись на історію людства, ми можемо зробити впевнений висновок, що мистецтво завжди відігравало важливу роль у житті суспільства і було показником його самосприйняття та відмінності від тваринного світу.
2)невбитого
3)невчене