Українська держава переживала різні часи, часто дуже складні. Коли здавалося, що більше не існує ні країни, ні нації. Заборонялося писати, друкувати, навіть розмовляти українською мовою.
Але навіть у такі часи знаходилися люди, які будили народ, нагадуючи хто ми є. Наша нація пережила не одне століття пригноблення, тому нам складно бути гордими за свою Батьківщину. Майже половина людей не вміють розмовляти рідною мовою, як же їм боліти душею за Україну та за українську націю. Більшість населення ще кілька років назад сумувала і була придушена звісткою про розпад СРСР, гадала, що тепер життя неможливе. Але ми вижили !
Вже зараз люди починають розуміти, що ми -українці. Діти, що народжуються, вже не знають національного приниження. Ми вивчаємо рідну мову, рідну історію, своїх видатних людей. Ми знаємо, що нам є чим і ким пишатися. Нам є на кого рівнятися.
Вважаю, в української нації є майбутнє і воно залежить від нас !
Щоб люди були щасливі, треба, щоб у цілому світі був мир. Ті, хто побував на війні, особливо цінують мир - і дуже не люблять розповідати про війну. Це й не дивно: тільки на пропагандистських плакатах війна може виглядати красиво та героїчно. У дійсності ж, війна - це страждання, біль, смерть. Під час війни страждають усі - і військові, і прості люди, що опинилися занадто близько до місця бойових дій. Страждає й економіка країни, що веде війну. Виграють від воєн, на мій погляд, тільки торговці зброєю, нечесні політики та високопосадові військові. Решта людей - програє.
Тому мир для людей значить дуже багато. Мир на землі для них означає можливість жити повним життям, працювати, ростити дітей - і не боятися за життя своє та своїх близьких. Тому мир - це найцінніше, що тільки може бути.
Під лежачий камінь вода не тече…Камінь що котиться мохом не обростає… Рух це життя і рухатись треба вперед, впевнено йти до мети. Наш обов’язок старанно навчатися, здобувати професію. Без цього неможливо кимось стати у житті, але легко загубитися і прожити нікчемне, нічого неварте життя. Ніхто не мріє стати волоцюгою, а от здолати лінощі важко майже кожному. Я дуже люблю читати українські народні приказки. прислів’я, притчі, легенди де висміюється ледарство. Я переповім одну з притч.Жила жінка з чоловіком, а був він справжнісіньким ледарем. Кроку лишнього не ступить, зовсім нічого не хотів робити, без жінки пропав би. Але життя є життя і одного разу їй довелося збиратися у далеку дорогу, щоб відвідати хвору сестру. Як же залишити чоловіка вдома, поїздка для нього занадто важка… Жіночка була дуже кмітлива, розумна і ось що вигадала. Вона спекла велетенського бублика, наділа чолов’язі на шию і поїхала. До повернення дружини він мав би дожити, крути собі та їж. За кілька днів жінка повернулася і побачила мертвого чоловіка, що прогриз дірку, а далі навіть пальцем не поворухнув, щоб того бублика зрушити.
Українська держава переживала різні часи, часто дуже складні. Коли здавалося, що більше не існує ні країни, ні нації. Заборонялося писати, друкувати, навіть розмовляти українською мовою.
Але навіть у такі часи знаходилися люди, які будили народ, нагадуючи хто ми є. Наша нація пережила не одне століття пригноблення, тому нам складно бути гордими за свою Батьківщину. Майже половина людей не вміють розмовляти рідною мовою, як же їм боліти душею за Україну та за українську націю. Більшість населення ще кілька років назад сумувала і була придушена звісткою про розпад СРСР, гадала, що тепер життя неможливе. Але ми вижили !
Вже зараз люди починають розуміти, що ми -українці. Діти, що народжуються, вже не знають національного приниження. Ми вивчаємо рідну мову, рідну історію, своїх видатних людей. Ми знаємо, що нам є чим і ким пишатися. Нам є на кого рівнятися.
Вважаю, в української нації є майбутнє і воно залежить від нас !