Объяснение:
Герой вірша Т. Шевченка "Думка" залишив удома стареньких батьків, кохану дівчину. Він сподівався, що на чужині знайде кращу долю. Тяжке життя змусило його перебратися на інший берег синього моря. Хоча внутрішній голос підказував:
На чужині не ті люди,
Тяжко з ними жити.
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити.
Герой вірша "Думка" — не одинокий у своїх стражданнях. Після того як Катерина II знищила Запорозьку Січ, козаки розбрелися по світу у пошуках кращої долі. Багато їх загинуло на чужині. Дехто пустив коріння у чужих краях. Однак всі вони сумували за степами, за Дніпром і за козацтвом.
У Т. Шевченка козак не знайшов свою долю за синім морем. Знайшов він горе і розчарування. Згорьований, сидить він на іншому березі синього моря і з сумом проводжає ключі журавлів, які летять до рідного дому:
А журавлі летять собі
На той бік ключами.
Плаче козак — шляхи биті
Заросли тернами.
Гіркоту роздумів козака підсилює образ моря. Воно грає собі, а синій колір підкреслює холодну байдужість і безнадійність. Ось і Дніпрова вода впадає у Чорне море, наче в бездонну прірву, звідки немає вороття. Як немає вороття до рідного дому знедоленій людині. Адже шляхи повернення на батьківщину "заросли тернами".
Федько висів на гілці горіху та гойдався. Угору…вниз…угору…вниз…і так далі, поки на землю не впав зелений плід дерева.
– Нарешті! – задоволений хлопець кинувся до свого трофею.
Зненацька вітки охопили його з усіх боків. Гнучкі стеблі заплели ноги та підняли високо-високо у скроню старого дерева. Федько опинився у самому центрі скроні, окутаний листвою.
– Чому ти турбуєш мене, хлопче? – шурхіт листя складався у слова, а слова – в речення.
– Хто це? – злякався Федько.
– Це я, Горіх.
– Та невже! Чим докажеш? – один з листів шмигнув до шиї Федька та почав лоскотати її. Федько почав сміятись:
– Добре, Горіх, я тобі вірю. Та чому я тебе турбую?
– Хлопче, моя справа – не спілкуватись з малими грубіянами, тому краще сам подивись.
Гілки дерева розступились і Федько побачив, як маленька рижа білочка підбігає до дерева. Під деревом лежало багато горіхів, але білка не взяла жодного, а навпаки – припорошила землею один з плодів.
– Дякую тобі, Білко. Ти до мені, а я до тобі, – з цими словами Горіх скинув донизу великий стиглий горіх.
– Дякую, – пропищала Білка і побігла геть.
Гілки дерева закрились з одного боку і відкрились з іншого. Там серед гілок сиділа синиця. За одну секунду вона злетіла донизу, вхопила один з плодів на землі, віднесла його далі від дерева і повернулась.
– Дякую тобі, Синице. Ти добре попрацювала і заслужила винагороду, – мовивши, Горіх скинув найстигліший з горіхів. Той розламався навпіл. Синиця вхопила золоте ядро та полетіла.
– Ти бачиш, хлопче? Мені допомагають і я допомагаю у відповідь.
– Я зрозумів! – закричав Федько та поліз донизу.
Наступного дня він прийшов з лопатою та закопав усі-усі плоди, скинуті деревом. А наступного року плоди пустили перші ростки, даруючи життя майбутнім деревам.
– Дякую тобі, хлопче. Ти допоміг мені і я до тобі.
Того року Федько мав найбільший урожай горіхів.