Автор присвячує свою повість трав'яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві.
Срібний чоловічок
Я лежу в темряві й слухаю, як бавиться срібний чоловічок, що о живе в нас у запічку.
Якось після дощу затекла хата. Мати бідкалася, а мені радісно слухати музику крапель, що падали в старі дерев'яні ночви, і цинковий тазик.
Вранці мати причиняє віконниці, думаючи, що я сплю. Але снопик сонячного світла пробивається в кімнату, і в ньому видно, як танцюють золоті пушинки.
Срібний чоловічок народився, мабуть, із крапель. Коли я запитав, як його звати, почувся звук "бумс!", і я зрозумів, що це — Бумс. Я не пуду його чіпати, класти в коробку, як метелика, щоб не зашкодити.
Сопуха
Матері лякають Сопухою дітей, які не хочуть спати. Я теж спочатку боявся, а потім перестав. Обнишпорив усі куточки в хаті й Сопухи не побачив, тільки знайшов купу всяких цікавих речей. Мені здається, що все на світі має свої дверцята, треба тільки їх побачити, знайти в них хоча 6 щілинку. Якось я приклав вухо до призьби почув шарудіння, шелест. Який загадковий, таємничий світ там криється: комашині школи, палаци, святкові палаци з музикою?
Адам
У мого друга товсте ім'я — Адам. А в подруги Ніни — тонке, розоре, як звук павутинки. З Адамом я познайомився біля протоки, де пускав кораблі зі щавелевих листків. Цей тонкий високий чоловік, одягнений не по-сільському, приїхав до баби Сірохи. Привітав мене, як морський вовк, сказав, що він Адам (так його в інституті називають від прізвища Адаменко), і здогадався, на відміну від інших дорослих, що то не листки пливуть, а каравели.
Адам розпитував про все, що бачив у річці — черепашок, жуків, жаб, дивувався — в інституті такого не вчили. В інституті придумали штучне сонце, розраховуючи, що воно принесе велику користі людям, але забули про ту небезпеку, яку може воно становити для них. Ось і в Адама через це страшна хвороба. Адам запропонував зробити греблю на річці та млинок.
Ніна
Ні наступного дня, ні пізніше Адам не прийшов до греблі. Річка швидко розмила загату. Мені стало дуже сумно. Захотілося, щоб по ряд був друг.
І раптом — пливе човник, а в ньому дівчинка в блакитному, з великими очима, з білою стрічкою в косі.
Я зрозумів, що це Ніна, яка снилася мені ночами. Вона не любила, щоб її розпитували. І сказала на моє бажання подивитися потойбічний світ, що цього робити не слід, звідти не повертаються Добрі люди потім проростають гарними деревами, квітами, а злі — колючками.
За павутинною
Ми полізли із Ніною в білу печеру. Спочатку було страшнувато, а потім ми аж завмерли від краси білого сяйва.
Потім ми вибралися на гору Хіврю. Там посідали на стежку й побачили павучачу нірку, Стали дратувати та виманювати з нірки павука-хрестовика. Потім слухали, як бринить павутинка.
Раптом чую, як хтось мене запитує, з ким я говорю. Це мама. Вона переживає, що мені ні з ким і погратися — немає тут дітей. Але я, хоч і сам, побував уже і в печері, побігав у степу, ловив павука, словом, набігався, набалакався вволю.
Все відпливає
Адама не стало. У Ніни розвалився човен, і я обіцяю зробити їй новий.
Баба Сіроха принесла посилку, в якій Адам передав для мене лісові дарунки — шишки з ялинки, жолуді, пташине перо й іще багато всякої всячини.
Ніна відпливала на човнику восени. Річка була встелена осіннім листям, над нею неслися павутинки, а вище — журавлині ключі. Вітрильник Ніни зменшується й перетворюється на журавлика, веслує між хмарами. І досі не знаю, чи була така дівчина, чи я її просто вигадав.
Объяснение:
Серед імен тих, кому судилося увійти до когорти митців епохи «розстріляного відродження», можна знайти й талановитого українського поета Євгена Плужника. Доля подарувала йому усього тридцять вісім років життя. Вже тяжко хворий на сухоти, у 1936 році митець був заарештований і засланий до Соловецького концтабору, де невдовзі й помер.
А скільки їх ще, люблячих життя і світ, молодих і талановитих, загинуло на ковадлі сталінського терору?! Для того, щоб заарештувати, особливих провин не шукали, достатньо було потрапити під підозру у «антидержавній діяльності» або отримати ярлик «ворог народу». З особливим задоволенням сталінські приспішники полювали на людей мистецтва, на духовну еліту українського народу. До цієї еліти належав і Євген Плужник — людина тихої вдачі, незвичайного таланту, стримана і навіть обережна. Але тримався митець завжди незалежно, і цього було достатньо.
Є. Плужник ніколи не був ворогом радянського ладу, а тим більше, ворогом народу. Поет намагався осмислити, зрозуміти тогочасне життя, яке бачив «сотнями ран». Його поетичні твори стали вираженням совісті і правди, він повністю ввірився своїм сучасникам:
«Суди мене судом твоїм суворим,
Сучаснику! — Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки, й вагання».
Поет вірить, що його зрозуміють:
«І пізній сум, і радість передчасну, —
Їм промовлятиме моя спокійна щирість».
«Спокійна щирість» Є. Плужника була основою його світосприйняття і світобачення. Таку життєву позицію митцю не змогли пробачити, коли в Україні почалися політичні судові процеси. Коли читаєш проникливі і чисті поетичні рядки Є. Плужника, відчуваєш, що його душа міцно пов’язана з душею багатостраждального українського народу:
«Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля...
Мій народе! Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!»
Незвичайно вражає і глибина почуттів та думок поета, а життєву науку митець пізнає в природі:
«Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі.
Вір і наслідуй».
Природа навіває йому філософські роздуми про вічність Всесвіту і незнищенність краси:
«Я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі».
Радісні надії і прагнення миру були для Є. Плужника життєво необхідні. Його життя, як і його поезія була адресована співвітчизниками, а ради щасливого майбутнього наступних поколінь митець був здатний на самопожертву:
«Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
— Це нічого, що я, мов гній, —
Під посіви твої нові!»
Вийшовши з народних витоків, страждаючи за український народ, ділячись останнім куском хліба під час голодомору 1933 року, талановитий поет Євген Плужник увійшов у безсмертя, щиро вірячи у перемогу добра:
«Зійде колись велетенський посів
Тишею вірних днів!»