На моє глибоке переконання, щаслива й безсмертна та нація, у якій шанується сім'я, у якій родина є осередком виховання й передачі всього того доброго й мудрого, що надбане попередніми поколіннями.
Український народ може пишатися тим, що родинні зв'язки, традиції в ньому міцні. Послухайте: "батечко рідний", "люба матусю", "діточки — квіточки"... Ці теплі й ніжні слова, якими майорить українська мова, дають можливість передати те найкраще, найщиріше, що відчувають батьки до своїх дітей чи діти до своїх батьків. Ці слова повинні лунати постійно, адже саме з сім'ї починається формування внутрішнього світу людини, її світогляду, який пізніше вона нестиме у справи громади, держави, нації. Якщо ж коріння людини буде хистким і гнилим, то й крона життя не розів'ється широко й зелено, а нація буде приречена на занепад і забуття. Це аксіома, про яку український народ добре знає, говорячи: яка яблуня, таке й яблучко. А тому проблемі родинних стосунків в народі завжди приділялося багато уваги.
Для традиційної української сім'ї характерним був патріархальний устрій, відповідно до якого діти мають слухати й поважати батьків, допоки вилетять із родинного гнізда. Та й потім вони не втрачають відчуття родини: думка батька — матері завжди шанується. Згадаймо, наприклад, повість "Маруся" Г. Квітки — Основ'яненка. Письменник зображує Марусю й Василя як людей, які не суперечать батьковій волі, розуміючи, що батько реалістично дивиться на життя, а тому не побажає зла своїй дитині, вирішуючи її долю.
Дивіться також
Чехол Silicone Cover Full Protective (AA) для Xiaomi Redmi 6
Прихильниками такого родинного устрою були й Т. Шевченко, і П. Куліш, й І. Франко, які у своїх творах торкалися теми стосунків дітей і батьків. Свій ідеал — "у селах у веселих і люди веселі" — Шевченко розшифрував у вірші "Садок вишневий коло хати". А П. Куліш присвятив цілу збірку роздумам про хутірське життя, де національна благодать і міць ґрунтується на сімейній злагоді й повазі батьків і дітей одне до одного.
Протилежним явищем до цих картин, омріяних і змальованих у поезії великих майстрів, була реальна родинна "війна", яку зобразив І. Нечуй-Левицький у повісті "Кайдашева сім'я". Іронією, наближеною до сатири, насичені рядки твору, де описується, як рідні люди не можуть порозумітися через дріб'язкові речі. Письменник показує, як складні майнові стосунки заступають людям розум: брати сваряться між собою, їхня мати не ладнає з невістками, батько нервується... Та головне: ці постійні суперечки, образи бачать і чують малі діти! Тож можна собі тільки уявити, які сім'ї в майбутньому створять собі вони... Ще ж страшніше уявити ту націю, що буде сформована, цими сім'ями...
Де ж вихід? Що може врятувати сімейні ідеали від повного занепаду, а відтак, і забезпечити міць національних основ? На мою думку, єдиним порятунком мають стати батьки, свідомі свого високого покликання, своєї відповідальності перед майбутнім — власною родиною й нацією. Таку думку чітко простежуємо в п'єсі О. Коломійця "Дикий Ангел".
У цій драмі автор змальовує робітничу родину Ангелів. Її голова — Платон Микитович — суворо виховує своїх дітей. Із часом у молодого покоління починають пробиватися власні крила. Дорослішаючи, діти починають діяти на власний розсуд, забуваючи поради батька, не бажаючи прислухатися до його науки. Так, один із синів одружується без батьківського благословення, інший — підписує проект на будівництво нового будинку в районі, не придатному для нормального життя людей. Проблеми, проблеми... І лише поступово сини доходять до усвідомлення того, що думки й позиція їхнього батька — не пережиток старовини, не примхи старого, а мудре бачення світу й людей.
О. Коломієць із умінням психолога й драматурга показує, як поступово дорослі діти повертаються до батьківських настанов. Письменник не відходить від життєвої правди й показує, що інколи Платон Микитович виховував дітей занадто суворо, а пізніше, бувало, не зважав на те, що його діти вже виросли й мають свої погляди. Та все ж, урешті-решт, письменник цілком переконливо підводить до думки, що строгість, вимогливість батька — це один з основних в виховання чесних і душевно красивих людей: діти Платона Микитовича починають пожинати плоди батьківської науки. І що ж? Плоди ці не червиві, бо від доброго садівника.
Саме такі плоди має зібрати кожна сім'я, бо в них продовжується рід, бо з них починається майбутнє нації, держави, світу. Так, так, саме світу. Адже недарма однією з головних біблійних заповідей є порада дітям: "Люби батька й матір своїх", мабуть, тому що жодна людина ніколи не пізнала б цього дивного й прекрасного світу, якби не сімейний вогонь.
Отож міцна нація дійсно починається з міцної родини, де від батьків до дітей переходить мудра наука любові, довіри, взаємної вимогливості й відповідальності.
Гоголь не загубився у столиці. Попрацювавши переписувачем паперів, він кидає службу і поринає у літературну діяльність.
Незважаючи на те, що писав Гоголь російською мовою, зображував він здебільшого у своїх творах побут, вірування і звичаї саме українців. Задумавши „Вечори на хуторі поблизу Диканьки”, майбутній класик двох літератур звертається по до до матері, просить, щоб вона прислала йому описи українських зви чаїв та національних костюмів, народні легенди та перекази, пісні та казки.
Незабаром з'являється перша частина „Вечорів...”. Вона мала великий успіх. Мудрий і хитруватий хуторянин Рудий Панько розповідає веселі і водночас страшні історії. Героями його оповідей ставали сильні, безстрашні й веселі сільські па рубки і красиві й горді дівчата та їхні батьки, можливо, трішечки грубуваті й простакуваті, але добрі й щедрі. Персонажі живуть чесно, красиво, у їхньому світі добро бере верх над злом, любов — над ненавистю, красиве завжди переважує потворне.
Оскільки ранній Гоголь творив у річиші романтизму, то у сюжетах його „Вечорів...” тісно переплітається реальне з фантастичним, поряд з людьми діють казкові містичні сили. Відьми та чорти намагаються впливати на вчинки людей, втручаються в їхні долі, але частіше людина виявляється сильнішою, і нечистій силі доводиться допомагати персонажам перебороти перешкоди на шляху до кохання і щастя.
Взірцем для наслідування для багатьох українських письменників, наприклад П. Куліша, М. Костомарова, Є. Гребінки, М. Старицького, стала повість М. Гоголя „Тарас Бульба”, у якій він відтворив широку картину національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти. Як зазначають дослідники творчості письменника, ця повість — пристрасний гімн батьківщині, це геніальна пісня про любов до рідного народу та ненависть до її ворогів.
Головний герой твору втілює в собі кращі риси українського народу. Тарас — людина великої сили волі, захисник знедолених і пригноблених, він відзначається неабияким природним розумом і фізичною силою. Все життя персонажа пов'язане із Запорозькою Січчю, із товариством, його він повністю присвятив справі захисту вітчизни. Такими самими мріяв бачити й синів. Старший син Тараса, Остап, унаслідував кращі риси батька, його силу, міць, патріотизм. А от молодший, Андрій, вродився людиною романтично налаштованою, його душа більше тяжіла не до битв, а до тихих радощів кохання. Він був сміливий і відчайдушний, але його душа була відкрита й для інших почуттів. Ця особливість його характеру і стала причиною трагедії. Андрій покохав прекрасну полячку. І ця любов суперечила почуттю обов'язку. Юнак стає на шлях зради, та любов не зробила Андрія щасливим, через неї він втратив совість, товаришів, батьків, батьківщину. і врешті-решт за неї поплатився життям, прийнявши смерть від руки батька.
Повість „Тарас Бульба” була улюбленим твором М. Гоголя. Цінним у ній є не тільки відображення волелюбності й патріотизму українських козаків-запорожців, а й показ сильних і слабких сторін національного характеру.
Своєю творчістю геніальний митець прославив свій народ, його самобутню культуру, розкрив перед читачами духовно багатий його внутрішній світ, поривання до вільного й щасливого життя.