На мою думку, справжнім другом можна вважати того, хто надійний і щирий з тобою. Кому можна довіряти таємниці і бути впевненим, що не підведе. Чия до завжди прийде, коли буде потрібно. Це той, хтощиро радіє твоїм успіхам, а не заздрить тобі. З ким цікаво, є спільні інтереси і захоплення, ось чому нема часу нудьгувати. Хто хвилюється, коли ти хворієш чи у тебе якісь невдачі і котрий завжди знайде час, щоб подзвонити чи провідати тебе. Справжні друзі ті, хто завжди швидко миряться після якихось непорозуміннь чи сварок, бо не можуть довго сердитися один на одного.
Недарма кажуть, що щасливий не той, хто має багато друзів, а той укого є справжній друг
Книжка, книга — неперіодичне друковане видання з певною кількістю сторінок у вигляді зброшурованих аркушів друкованого матеріалу; набір письмових, друкованих, ілюстрованих аркушів, скріплених з одного боку. Сторони аркуша називають сторінками.
Книжка є об’єктом вивчення книгознавства. Описом книг й інформуванням про них читачів займається бібліографія.
Як матеріал для письма в різний час використовували кору дерева, полотно, глиняні таблички, шкіру, папірус, пергамент.
Сувій був запозичений греками, які з часом перейшли з папірусу на пергамент. У Давній Греції пергаментні сувої набули поширення з V-IV ст. до н. е., у Давньому Римі — з III—II ст. до н. е.
В античні часи сувій був основною формою рукописної книги. Книга складалася з багатьох склеєних між собою аркушів папірусу. Пергаментні аркуші зшивалися у сувій.
Рукописна книга — кодекс, що містить твір художнього, релігійного, юридичного змісту, написаний вручну.
Найдавніші рукописні книги в Україні з’явились у період Київської Русі із запровадженням християнства. Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі скрипторій забезпечений великою бібліотекою, кваліфікованими писарями і художниками. Звідси вийшли Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава. Книжна справа в цей час була добре налагоджена і в Києво-Печерській лаврі. У XII-XIV.CT. важливими центрами книгописання стають монастирі Галицько-Волинського князівства.
До київського книжкового осередку належить найвидатніша пам’ятка рукописного мистецтва ранньої доби — Київський Псалтир.
Найдавніші книги переписувались уставом — високим, урочистим письмом, що передбачало пропорційність кожного знаку.
Пересопницьке Євангеліє — визначна рукописна пам’ятка староукраїнської мови Один із перших українських перекладів канонічного тексту Четвероєвангелія.
Пересопницьке Євангеліє являє собою книгу великого розміру, оправлену у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом. Текст написано на пергаменті чорним чорнилом уставом. На кожній сторінці 20 рядків основного тексту. Циноброю виконано нумерацію глав, початкові літери глав, зауваження на полях. Євангеліє складається із 63 зошитів по 10 аркушів у кожному. Є «дробне» письмо, яким виписані всі приписки, післямови.
Ця книга вважається символом української нації.
Рукопис багато орнаментований.
Вага пам’ятки — 9 кг 300 г, розмір — 380x240 мм.
Першою друкованою книгою, вважається видання, що з’явилося у 1483 р. Автор — Юрій Дрогобич. Називалась книжка «Прогностична оцінка поточного 1483 року...», видав її Є. Зільберт тиражем близько 500 примірників. Книга містить відомості з астрономії, географії, метеорології, медицини. Надрукована вона була у Римі форматом 18,5x13 см.
Першою книгою, надрукованою в Україні механічним був «Апостол», виданий у 1574 р. у Львові І. Федоровим.
Містить традиційний церковнослов’янський переклад «Діянь і послань апостольських».
Львівський «Апостол» являє собою велику наукову й історичну цінність як первенець книгодрукування в Україні.
Надрукований на 278 аркушах по 25 рядків тексту на кожній сторінці. Тираж книги — приблизно 1000-1200 примірників.
На сьогодні збереглося близько 100 примірників видання у найбільших книгозбірнях України та інших країн.
“Федько-халамидник” художні засоби Контраст В. Винниченка називали майстром контрастів. Контраст = антитеза = протиставлення — стилістична фігура, авторський прийом. У кожному творі письменника, а також у цьому присутній метод протиставлень, саме ним він передає контрасти в суспільстві та в душах людей. В. Винниченко не просто епізодично використовує протиставлення, а часто будує на них увесь твір. — Де, як і навіщо автор «Федька-халамидника» використовує антитезу? Увагу учнів слід зосередити на тому, що соціальні контрасти є тлом для зображення подій, ситуацій, характерів. Перед нами два світи, два полярні табори. З одного боку, — «вуличний хлопчик Федько з хворим, виснаженим роботою батьком «типографчиком» та змученою знервованою матір’ю. А з другого — «ніжна, делікатна, смирна» та «чистенька і чепурненька» дитина Толя, його «благородний» і багатий «папа» та «чула і делікатна» мама. Характери хлопців — теж повна протилежність. Можна запитати: — Які епізоди їх найповніше розкривають? Спершу учні зачитають і прокоментують уривок, що розповідає про перехід Федьком весняної ріки. Наприклад, від слів: «Федько стрибнув на лід…» до слів «…що говорити такому зайдиголові». Вони відмітять відвагу, сміливість, завзяття, вправність, відчайдушність, кмітливість малого «шибеника» у нерівній боротьбі зі стихією. Заздрість на Федькову перемогу і пихата самовпевненість штовхають у ту ж боротьбу і Толю, та на малодуху, слабосилу, пещену панську дитину чекає поразка. Можна зачитати уривок від слів: «Толя аж задихався…» і до слів «…тихенько став плакати». Наближається трагедія, на березі — паніка і страх дорослих і дітей. Розвиток подій досягає апогею. Федько кидає виклик бурхливій річці, переляканій юрбі і визволяє з льодового полону паненя. Натомість Толя навіть не намагався до витяти з крижаної води свого рятівника. І знову вражаючі за силою контрасти. Егоїзм, жалюгідність, душевна ницість Толі, який лише тремтить за власну шкіру і підло скидає провину на товариша, якому зобов’язаний життям, — це один внутрішній світ. Мужність, сила волі, чесність, шляхетність, порядність, здатність до самопожертви, великодушність Федька — це другий. І розділяє ці два світи велетенська прірва, яка не звужується, а навпаки, ширшає після трагічного фіналу — смерті малого «халамидника». Вчинок Федька — дійсно благородний, не кожен дорослий зважиться на подібне. Єдиний раз у житті доводиться Федькові сказати неправду, врятувавши цим (вже вдруге) боягуза Толю. За героїзм хлопчик розплатився своїм життям. Розв’язка дає змогу говорити ще про одну ознаку творчої манери Винниченка: несподіваність завершення оповідання чи новели. Таким зображенням фіналу письменник подібний до композитора. Мабуть, не випадково частина творів, як засвідчують записи «Щоденника», писалися під музику (найчастіше дружина грала Бетховена). Останнім штрихом в оповіданні до зображення трагедії є важлива деталь. Похорон Федька, хлопчаки плачуть, проводжаючи товариша в останню дорогу, а Толя гає з вікна, адже ж «цікаво подивиться, як будуть ховати Федька-халамидника». І вже коли процесія зникає з виду, Толя «перекрутився» на одній нозі і побіг гратися з чижиком. А далі: «Цього чижика він сказав Федьковій матері, віддати йому, бо він його виграв у Федька». Останні авторські слова хвилюють, бентежать душі читачів, тримають їх у не меншому напруженні, ніж під час усіх перипетій розгортання сюжету. Пейзаж Досить оригінальні у Винниченка картини природи. Здебільшого описи природи в оповіданні подаються відповідно до душевного стану героїв. Пейзаж — не просто тло, а теж діючий персонаж, який перебуває в цілковитій залежності від настроїв людини. Письменника не цікавить естетична роль пейзажу, для нього важливими є лише емоції, які викликає цей опис. — Зачитати і проаналізувати картину весняної повені з оповідання. Порівняння «Наче біс який сидів у хлопцеві», «щоки, ніби оловом налиті», «як Соловей-Розбійник», «ворота, ніби скринька», «камінь, а не дитина», «дощ такими потоками, наче там тисячі Федьків», «лід, як вимочений цукор», «немов не чув», «наче твій тато, став пузатий Федько», «стриба, як кішка», «як крізь сон бачив», «шматки лізли на неї, немов збиралися розчавити живе створіння», «крижини лізли одна на одну, чисто було схоже на те, як женуть великій гуркіт волів», «стрибнув, наче пробуючи його». Метафора «сонце хитро виглядає з-за парового млина», «паперовий змій кокетує й хитає головою», «соромливо посміхається своїми невеликими синіми очима Толя», «дощ січе»; «грім тріщить», «парує земля», «лід тріщав, лускався», «крига йде». Мова твору Притаманні: лаконізм, стислість, скупість, динамічність і «нещадність», «образно-уривчасте» речення і драматичні діалоги з повторами, вигуками, уривками фраз. Використання діалектизмів, русизмів, жаргонізмів сприяло повнішому і правдивому змалюванню епохи. Основна роль художніх засобів не «прикраси», а яскраве, образне і точне відтворення життєвих явищ.
Объяснение: