Відповідь:
Я був у багатьох містах, країнах, бачив такі художні витвори осіні, проте найгарніша у рідному краю. Вона має запах кострів, коли палять сухе лисття, збирають піздні яблука та груші. Найулюбленніший мій час, коли починаються холодні, проте дуже сонячні дні. Проміння пробивається через залишки золотого лисття і від цієї картини, по іншому не назвати цю красу, просто захоплює дихання. Так пестить слух тихий шелест лисття, зовсім не такий, як у іншу пору року, здається, що він шепоче:" Зустрінемось весною, друже...". Навіть, коли починаються дощі я радію, бо це можливість нікуди не бігти, а насалодитись моментом сповна. ня:
Рито́рика (др.-греч. ῥητωρική — «ораторское искусство» от ῥήτωρ — «оратор») — филологическая дисциплина, изучающая искусство речи, правила построения художественной речи, ораторское искусство, мировоззрение и красноречие[1][2].
Аллегория риторики (XVI в.). Гравюра Э.Делона
Первоначальное значение слова риторика — наука об ораторском искусстве — впоследствии расширилось до теории прозы, аргументации. Европейская риторика началась в Древней Греции, в школах софистов, практиковавших обучение красноречию и собиравших стилистические и грамматические правила. Риторика развивалась под влиянием Аристотеля[3], Цицерона и Квинтилиана. Расцвет христианского красноречия относится к IV—V векам. Западное красноречие было особенно сильным в Италии (Бембо и Кастильоне; XVI век), где, благодаря противостоянию латинского (научного) и итальянского (народного) языков получило развитие учение о трёх стилях. В России до Петра I существовало исключительно духовное красноречие[4], которое преподавали в юго-западных духовных школах с XVII века на латыни и которое изучается гомилетикой. Первые русские научные труды по риторике были изданы М. Ломоносовым («Риторика», 1748, и «Рассуждение о пользе книг церковных», 1757).[5][6]